Цинкові хлопчики

За… Що? Прапорщик? Ти ж нашого годувальника вбив! Хто згущенку i консерви, хто ковдри нам продасть? Повiсити!

Про грошi говорили багато. Бiльше нiж про смерть. Я нiчого не привiз. Осколок, що з мене витягли, – i все. Хтось брав… Фарфор, коштовне камiння, прикраси, килими… Це на бойових, коли ходили в кишлаки. Хтось купував, мiняв… Рiжок патронiв за косметичний набiр: туш, пудра, тiнi для коханоi. Патрони продавали вареними. Куля варена не вилiтае, а випльовуеться зi ствола. Вбити нею неможливо. Ставили вiдра або тази, кидали туди патрони i кип’ятили двi години.

Готово! Ввечерi несли на продаж. Бiзнесом займались командири i солдати, героi i боягузи. У iдальнях зникали ножi, миски, ложки, виделки. У казармах недораховувались кухлiв, табуреток, молоткiв. Зникали штики вiд автоматiв, дзеркала з машин, запчастини… Нагороди також… У дуканах брали все, навiть те смiття, що вивозили з гарнiзонного мiстечка: консервнi бляшанки, старi газети, iржавi цвяхи, шматки фанери, целофановi мiшечки… Смiття продавали машинами. Долар i вода завжди знайдуть собi дорогу. Всюди. Солдат мрiяв… Було три… Три солдатськi мрii: купити хустку матерi, подрузi – косметичний набiр, а собi плавки. Тодi плавок у Союзi не було. Ось така це була вiйна.

Нас називають «афганцями». Чуже iм’я. Наче знак. Мiтка. Ми не такi, як усi. Іншi. Якi? Я не знаю, хто я: герой чи дурень, на котрого треба пальцем показувати. А може, злочинець? Уже говорять, що це була полiтична помилка. Сьогоднi тихо говорять, завтра будуть голоснiше.

А я там кров залишив… Свою… І чужу… Нам давали ордени, яких ми не носимо… Ми ще будемо iх повертати… Ордени, отриманi чесно на нечеснiй вiйнi… Запрошують виступати в школах. А що розповiдати? Про бойовi дii… Про першого вбитого… Про те, що я досi боюся темряви, коли щось падае – здригаюся… Як брали полонених, але до полку не доводили… Не завжди… (Мовчить.) За пiвтора року вiйни я не бачив жодного душмана живого, лише мертвих. Про колекцii засушених людських вух? Бойовi трофеi… Ними хвалилися… Про кишлаки пiсля артилерiйськоi обробки, схожi вже не на житло, а на розоране поле? Про це хiба хочуть почути в наших школах? Нi, там потрiбнi героi. А я пам’ятаю, як ми руйнували, убивали i тут же будували, роздавали подарунки. Усе це iснувало настiльки поруч, що роздiлити досi не можу. Боюся цих спогадiв… Ховаюся вiд них. Вiдмахуюсь… Не знаю жодноi людини, яка повернулася б звiдти – i не пила, не палила.