Цинкові хлопчики

Втуплюешся у книжкову полицю… А-а-ах! Я вдома…

У газетах так само писали: вертолiтник iкс здiйснив навчальний полiт… Нагороджений орденом Червоноi Зiрки… У Кабулi вiдбувся концерт з нагоди Першотравня за участю радянських солдатiв… Афган звiльнив мене. Вилiкував вiд вiри в те, що все в нас правильно i в газетах пишуть правду, по телевiзору говорять правду. «Що робити? Що робити?» – питав я себе. Хотiв на щось наважитись, кудись пiти. А куди? Мати вiдмовляла, i нiхто з друзiв не пiдтримав: мовляв, усi мовчать.

Так треба.

Ось вам розповiв… Уперше спробував говорити те, що думаю. Незвично.

Рядовий, мотострiлець

– Боюсь починати розповiдати. Знову наваляться цi тiнi…

Щодня… Щодня я собi там говорила: «Дурна я, дурна. Навiщо це зробила?» Особливо вночi з’являлися такi думки, коли не працювала, а вдень були iншi: як усiм допомогти? Рани жахливi… Мене приголомшило: навiщо такi кулi? Хто iх вигадав? Хiба людина iх вигадала? Вхiдний отвiр – маленький, а всерединi кишки, печiнка, селезiнка – усе посiчене, розiрване.

Мало вбити, поранити, треба ще змусити так страждати… Вони кричали завжди: «Мама!» – коли болить. Інших слiв я не чула…

Я ж хотiла виiхати з Ленiнграда. На рiк-два, але виiхати. Померла дитина, потiм помер чоловiк. Нiчого не тримало мене в цьому мiстi, навпаки, усе нагадувало, гнало. Там ми з ним зустрiчалися… Тут уперше поцiлувались… У цьому пологовому будинку я народила…

Викликав головлiкар:

– Поiдете до Афганiстану?

– Поiду.

Менi треба було бачити, що iншим гiрше, нiж менi. І я це побачила.

Вiйна, нам казали, справедлива, ми допомагаемо афганському народовi покiнчити з феодалiзмом i побудувати свiтле соцiалiстичне суспiльство. Про те, що нашi хлопцi гинуть, якось замовчувалось, ми зрозумiли так, що там багато iнфекцiйних захворювань: малярiя, черевний тиф, гепатит. Вiсiмдесятий рiк… Початок… Прилетiли до Кабула… Пiд шпиталь вiддали старi англiйськi стайнi. Нiчого немае… Один шприц на всiх… Офiцери вип’ють спирт, обробляемо рани бензином.

Рани погано гояться… Допомагало сонце. Яскраве сонце вбивае мiкроби. Перших поранених побачила в спiднiй бiлизнi i чоботах. Без пiжам. Пiжами не скоро з’явилися. Капцi теж. І ковдри… У одного хлопчика… Пам’ятаю цього хлопчика: у нього тiло навсiбiч гнулося, кiсток наче не було, ноги мотузками. З нього витягли десяткiв зо два осколкiв.

Увесь березень тут же, бiля наметiв, скидали вiдрiзанi руки, ноги.