Цинкові хлопчики

Могла врятувати – пiзно привезли (хто був у медротах? – погано навченi солдати, що навчились лише перев’язувати). Могла врятувати – не добудилась п’яного хiрурга. Могла врятувати… Ми не могли навiть правду написати в похоронках. Вони пiдривались на мiнах… Вiд людини часто лишалось пiввiдра м’яса… А ми писали: загинув в автомобiльнiй катастрофi, упав у провалля, харчове отруення. Коли iх уже стали тисячi, тодi нам дозволили повiдомляти правду рiдним. До трупiв я звикла. Але з тим, що вони такi молодi, рiднi, маленькi, – iз цим неможливо було змиритися.

Привозять пораненого. Саме я чергувала. Вiн розплющив очi, подивився на мене:

– Ну, все! – І помер.

Три доби його шукали в горах. Знайшли. Привезли. Вiн марив: «Лiкаря! Лiкаря!» Побачив бiлий халат, подумав – урятований! А поранення було несумiсне з життям. Я лише там дiзналася, що це таке: поранення – в черепну коробку… У мене в пам’ятi свiй цвинтар, своя портретна галерея. У чорнiй рамцi.

Навiть у смертi вони не були рiвними. Чомусь тих, хто загинув у бою, жалiли бiльше.

Померлих у шпиталi – менше. Інодi вони кричали, помираючи… Так кричали! Пам’ятаю, як помирав у реанiмацii майор. Вiйськовий радник. До нього прийшла дружина. Вiн помер у неi на очах. І вона почала страшно кричати… По-звiрячому… Хотiлося зачинити всi дверi, щоб нiхто не чув… Тому що поруч помирали солдати. Хлопчики… І iх нiкому було оплакувати. Умирали вони на самотi. Вона була зайвою серед нас…

– Мамо! Мамо!

– Я тут, синочку, – кажеш, обманюеш.

Ми стали iхнiми мамами, сестрами.

І завжди хотiлось виправдати цю довiру.

Привезуть солдати пораненого. Здадуть i не йдуть:

– Дiвчатка, нам нiчого не потрiбно. Можна лише посидiти у вас?

А тут, удома… У них своi мами, сестри. Дружини. Тут ми iм не потрiбнi. Там вони довiряли нам про себе те, чого в цьому життi нiкому не розкажуть. Ти вкрав у товариша цукерки i з’iв. Тут це нiсенiтниця. А там – жахливе розчарування в собi. Людину тi обставини висвiтлювали. Якщо це боягуз, то незабаром ставало зрозумiло – боягуз, якщо це – стукач, то одразу було видно – стукач.

Якщо бабiй, усi знали – бабiй. Не впевнена, чи зiзнаеться хтось тут, а там не вiд одного чула: убивати може сподобатись, убивати – задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик iхав до Союзу i не приховував: «Як я жити тепер буду, менi ж убивати хочеться?» Напевно, це також пристрасть: вони казали про це спокiйно. Хлопчики – iз захопленням! – як спалили кишлак, розтоптали все.