Цинкові хлопчики

Нас вирiшили, як я тепер розумiю, ошукати…

Викликали до командира частини i запитували:

– Хлопцi, хочете працювати на новеньких машинах?

Зрозумiло, що одностайно:

– Так! Мрiемо.

Далi йшло:

– Але спочатку ви маете поiхати на цiлину й допомогти зiбрати хлiб.

Усi погодились.

У лiтаку випадково почули вiд льотчикiв, що летимо до Ташкента. У мене пiдсвiдомо виникли сумнiви: чи на цiлину ми летимо? Сiли справдi в Ташкентi. Шеренгою вiдвели у вiдгороджене дротом мiсце неподалiк аеродрому. Сидимо. Командири ходять якiсь збудженi, шепочуться помiж себе.

Настав час обiду, до нашоi стоянки один за одним пiдтягують ящики з горiлкою.

– У колону по двое ста-а-а-вай!

Вишикували i тут же оголосили, що, мовляв, за кiлька годин за нами прилетить лiтак – ми вирушаемо до Республiки Афганiстан виконувати свiй вiйськовий обов’язок. Присягу.

Що тут почалось! Страх, панiка перетворили людей на тварин – одних на тихих, iнших на розлючених. Хтось плакав вiд образи, хтось зацiпенiв, був у трансi вiд цього неймовiрного, мерзенного ошуканства.

Ось для чого, виявляеться, приготували горiлку. Щоб легше i простiше з нами порозумiтися. Пiсля горiлки, коли в голову вдарив ще й хмiль, деякi солдати намагалися втекти, кинулись битися з офiцерами. Але табiр оточили солдати з автоматами, якi стали тiснити всiх до лiтака. У лiтак нас вантажили, наче ящики, закидали в залiзне порожне пузо.

Так ми опинилися в Афганiстанi… Незабаром побачили поранених, убитих, почули слова: «розвiдка», «бiй», «операцiя».

Менi здаеться… Як я тепер розумiю, у мене настав шок… Я почав приходити до тями, усвiдомлювати ясно навколишне лише за кiлька мiсяцiв.

Коли дружина спитала: «Як чоловiк потрапив до Афганiстану?» – iй вiдповiли: «Виявив добровiльне бажання». Такi самi вiдповiдi дiстали всi нашi матерi та дружини. Якби знадобилось мое життя, моя кров для великоi справи, я сам сказав би: «Запишiть мене добровольцем!» Але мене двiчi ошукали: вiдправили на вiйну i не сказали правди, яка це вiйна, – правду я дiзнався через вiсiм рокiв.

Лежать у могилах моi друзi i не знають, як iх обдурили iз цiею пiдлою вiйною. Я iм iнодi заздрю: вони нiколи про це не дiзнаються. Їх бiльше вже не обдурять.

Рядовий, водiй

– Дуже сумувала далеко вiд Батькiвщини…

Чоловiк служив тривалий час у Нiмеччинi, потiм у Монголii… Двадцять рокiв моiх минули поза Батькiвщиною, яку я любила нестримною любов’ю. І я написала до Генерального штабу, що все життя за кордоном, бiльше не можу.