Цинкові хлопчики

Який тренований – атлет! А я потрапив у гори й не знав, як стати на камiнь, що починати потрiбно з лiвоi ноги. Десять метрiв по стрiмчаку нiс телефон… Коли вибух, стуляв рота, а треба розтуляти – перетинки лопаються. Нам видали протигази. Першого ж дня ми iх викинули, хiмзброi в «духiв» немае. Каски своi в дуканi продали. Зайва вага на головi, нагрiваються, як сковорiдки. У мене була одна проблема: де вкрасти додаткового рiжка з патронами? Видали чотири рiжки, п’ятого купив на першу виплату в товариша, шостого подарували.

У бою дiстаеш останнього рiжка i останнiй патрон – у зуби. Це для себе.

Ми приiхали соцiалiзм будувати, а нас вiдгородили колючим дротом: «Хлопцi, туди не можна. За соцiалiзм агiтувати не треба, для цього спецiальнi люди е». Прикро, звiсно, що не довiряють. Розмовляю з дуканником:

– Ти неправильно жив. Ми зараз тебе навчимо. Будемо соцiалiзм будувати.

Вiн посмiхаеться:

– Я до революцii торгував i тепер торгую. Їдь додому. Це нашi гори. Самi розберемось.

Їдемо Кабулом, жiнки кидають у нашi танки палицями, камiнням.

Бачата лаються матом без акценту, кричать: «Росiянине, iдь додому».

Навiщо ми тут?

…Стрiляли з гранатомета. Я встиг розвернути кулемет, це мене врятувало. Снаряд у груди летiв, а так – одну руку прошило, у другу пiшли всi осколки. Пам’ятаю: таке м’яке, приемне вiдчуття… І жодного болю… І крик десь надi мною: «Стрiляй! Стрiляй!» Натискаю, а кулемет мовчить, потiм дивлюся – рука висить, уся обгорiла, було вiдчуття, що я пальцем натискаю, а пальцiв немае…

Не знепритомнив, виповз разом з усiма з машини, менi наклали джгут.

Треба йти, ступив два кроки i впав. Утратив близько пiвтора лiтра кровi. Чую:

– Нас оточують…

Хтось сказав:

– Треба його лишити, а то всi загинемо.

Я прохав:

– Пристрiлiть мене…

Один хлопець одразу вiдiйшов, другий автомат пересмикнув, але повiльно. А коли повiльно, патрон може стати навскiс. І ось патрон став навскiс, вiн автомат кидае:

– Не можу! На, сам…

Я пiдтягнув автомат до себе, та одною рукою нiчого не вдiеш.

Менi пощастило: там був ярочок маленький, я в ньому за камiнням лежав. Мене затуляв гладкий великий валун. Душмани ходять поруч i не бачать. Думка: щойно вони мене побачать, треба чимось себе вбити. Намацав камiнь, притягнув до себе, примiрився…

Уранцi мене знайшли своi. Тi двое, що вночi втекли, несли мене на бушлатi. Зрозумiв: бояться, щоб я не розповiв правду. А менi вже було байдуже. У шпиталi вiдразу поклали на стiл.