Цинкові хлопчики

Я вже шiсть рокiв тут, я все це бачу…

Дали менi iнвалiдну книжечку – належать пiльги! Пiдходжу до каси для учасникiв вiйни:

– Ти куди, пацане? Переплутав.

Зуби стисну, мовчу. За спиною:

– Я Батькiвщину захищав, а цей…

Незнайомий хто спитае:

– Де рука?

– По п’янi пiд електричку потрапив. Вiдрiзало.

Тодi розумiють, жалiють.

У Валентина Пiкуля в романi «Честь маю. Сповiдь офiцера росiйського Генштабу» нещодавно прочитав: «Нинi (iдеться про ганебнi наслiдки росiйсько-японськоi вiйни 1905 року) багато офiцерiв подають у вiдставку, бо всюди, де вони з’являються, до них виявляють зневагу та беруть iх на кпини.

Справа доходить до того, що офiцер соромиться носити свiй мундир, намагаючись з’являтися в цивiльному. Навiть пораненi калiки не викликають спiвчуття, а безногим жебракам подають набагато бiльше, якщо кажуть, що ногу вiдрiзало на розi Невського i Лiтейного трамваем, а до Мукдена i Ляояна вони аж нiяк не стосуються». Незабаром про нас так напишуть…

Менi здаеться, що тепер я можу навiть Батькiвщину помiняти.

Виiхати.

Рядовий, зв’язкiвець

– Сам просився… Мрiяв потрапити на цю вiйну… Було цiкаво…

Уявляв собi, як там. Хотiв дiзнатися, що це таке, коли в тебе одне яблуко i двое друзiв, ти голодний, i вони голоднi, i ти це яблуко вiддаеш. Я думав, що там усi дружать, що там усi брати. За цим туди iхав.

Вийшов iз лiтака, вдивляюсь на гори, а дембель (до Союзу вже хлопець летiв) пiд бiк штовхае:

– Давай ремiнь.

– Що?! – Ремiнь у мене свiй був, фарцовий.

– Дурень, все одно заберуть.

Забрали першого ж дня. А я думав: «Афганiстан – це коли всi дружать». Ідiот! Молодий солдат – це рiч. Його можна пiдняти вночi i бити, лупцювати стiльцями, палицями, кулаками, ногами. Його можна вдарити, побити в туалетi вдень, забрати рюкзак, речi, тушонку, печиво (у кого е, хто привiз). Телевiзора немае, радiо немае, газет немае. Розважались за законом слабкого i сильного. «Випери, чижику, менi шкарпетки», – це ще нiчого, а от iнше: «Анумо, чижику, оближи менi шкарпетки.

Оближи добряче, та так, щоб усi бачили». Спека пiд шiстдесят градусiв, ходиш i хитаешся. Тебе носить у рiзнi боки… Але пiд час бойових операцiй «дiди» йшли попереду i прикривали нас. Рятували. Це правда. Повернемось до казарми: «Анумо, чижику, оближи менi шкарпетки…»

А це страшнiше, нiж перший бiй… Перший бiй – цiкаво! Дивишся, як художнiй фiльм. Сотнi разiв у фiльмах бачив, як в атаку йдуть, а виявилось – вигадка.