Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Ти не можеш, тобi вже не повернутися в колишнiй свiт. На тебе дивляться iншими очима. Тобi задають питання: там було страшно? Як горiла станцiя? Що ти бачив? І взагалi, чи можуть у тебе бути дiти? Дружина вiд тебе не пiшла? На перших порах ми всi перетворилися на рiдкiснi експонати. Саме слово «чорнобилець» досi – як звуковий сигнал. Усi повертають голову в твiй бiк… Звiдти!

Це були вiдчуття перших днiв. Ми втратили не мiсто, а цiле життя.

Поiхали з дому на третiй день… Реактор горiв… Запам’яталося, що хтось iз знайомих сказав: «Пахне реактором».

Невимовний запах. Але про це все читали в газетах. Перетворили Чорнобиль на фабрику жахiв, а насправдi, на мультик. А його зрозумiти треба, тому що нам iз ним жити. Я розповiм лише свое…

Було так… Оголосили по радiо: кiшок брати не можна! Дочка – в сльози, вiд страху втратити свою улюблену кiшку стала заiкатися. Кiшку в чемодан! А вона в чемодан не хоче, вириваеться. Обдряпала всiх. Речi брати не можна! Я всi речi не вiзьму, я вiзьму одну рiч.

Тiльки одну! Я мушу зняти дверi з квартири i вiдвезти, дверi залишити не можу. А вхiд заб’ю дошками.

Нашi дверi… Наш талiсман! Сiмейна релiквiя. На цих дверях лежав мiй батько. Не знаю, за яким звичаем, не скрiзь так, але у нас, сказала менi мама, небiжчика треба покласти на дверi вiд його дому. Вiн так лежить, поки не привезуть труну. Я сидiв бiля батька всю нiч, вiн лежав на цих дверях… Дiм був вiдчинений. Усю нiч. І на цих же дверях до самого верху щербини… Як я рiс… Вiдзначено: перший клас, другий.

Сьомий. Перед армiею… А поряд – як зростав уже мiй син… Моя дочка… На цих дверях усе наше життя записано, як на стародавнiх папiрусах. Як я iх залишу?

Попросив сусiда, у нього була машина: “Допоможи!” Показав на голову: мовляв, ти, друже, не в собi. Але я iх вивiз. Дверi. Вночi. На мотоциклi. Лiсовою дорогою… Вивiз через два роки, коли нашу квартиру вже було розграбовано. Очищено. За мною гналася мiлiцiя: “Будемо стрiляти! Будемо стрiляти!” Звичайно, вони прийняли мене за мародера.

Дверi з власного дому я як украв…

Вiдправив дочку з дружиною до лiкарнi. В них по тiлу розповзлися чорнi плями. То з’являться, то зникнуть. Завбiльшки з п’ятак… А нiчого не болить… Їх обстежили. Я запитав: “Скажiть, який результат?” – “Не для вас”. – “А для кого ж?”

Навколо тодi всi говорили: помремо-помремо… До двотисячного року бiлоруси зникнуть. Доньцi виповнилося шiсть рокiв. Якраз у день аварii.