Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Вкладаю ii спати, вона менi шепоче на вухо: “Тату, я хочу жити, я ще маленька”. Я думав, вона нiчого не розумiе… А вона побачить у дитячому садку няню в бiлому халатi або в iдальнi кухаря – з нею iстерика: “Не хочу в лiкарню! Не хочу вмирати!” Бiлий колiр не переносила. Ми навiть у новому будинку бiлi фiранки помiняли.

Ви здатнi собi уявити вiдразу сiм лисих дiвчаток? Їх у палатi було сiм… Нi, годi! Я кiнчаю! Коли я розповiдаю, у мене вiдчуття… ось серце пiдказуе: ти чиниш зраду. Тому що я мушу описувати ii як чужу… Їi муки… Дружина прийшла з лiкарнi.

Не витримала: “Краще б вона померла, нiж так мучитись. Або менi померти, щоб бiльше не дивитися”. Нi, досить! Я кiнчаю! Не в змозi. Нi!

Поклали ii на дверi… На дверi, на яких колись лежав мiй батько. Ще не привезли маленьку труну… Вона була маленька, як коробка з-пiд великоi ляльки. Як коробка…

Я хочу засвiдчити – моя дочка померла вiд Чорнобиля. А вiд нас хочуть, щоб ми мовчали. Наукою, мовляв, iще не доведено, немае банку даних. Треба чекати сотнi рокiв.

Але мое людське життя… Воно ж менше… Я не дочекаюся. Запишiть. Хоча б ви запишiть: дочку звали Катя… Катруся… Померла в сiм рокiв…»

Микола Хомич Калугiн, батько

Монолог одного села про те, як кличуть душi неба, щоб iз ними поплакати й пообiдати

Село Бiлий Берег Наровлянського району Гомельськоi областi.

Говорять: Анна Павлiвна Артюшенко, Єва Адамiвна Артюшенко, Василь Миколайович Артюшенко, Софiя Миколаiвна Мороз, Надiя Борисiвна Нiколаенко, Олександр Федорович Нiколаенко, Михайло Мартинович Лис.

«– Гостоньки до нас… Добрi люди… Не ворожилося на зустрiч, нiякого знаку. Бувае, долоня свербить – поздоровкаешся. А сьогоднi нiяк не ворожилось. Одне соловейко всю нiч спiвав – на сонячний день. Ой! Нашi баби в момент збiжаться. Он Надя вже летить…

– І пережили все, перетерпiли…

– Ой, не хочу згадувати. Страшно. Виганяли нас, солдати виганяли. Вiйськова технiка понаiхала. Самохiдки. Один дiд старий… Уже лежав. Помирав. Куди iхати? “Я ось встану, – плакав, – i пiду на могилки.

Своiми ногами”. Що нам за хати заплатили? Що? Подивiться, яка тут краса! Хто нам за цю красу заплатить? Курортна зона!

– Лiтаки, вертольоти – гул стояв. КамАЗи з причепами… Солдати. Ну, думаю, почалася вiйна. З китайцями чи американцями.

– Хазяiн прийшов iз колгоспних зборiв i каже: “Завтра нас евакуюють”. А я: “Як же картопля? Не викопали ж”. Стукае в дверi сусiд, i сiли вони з моiм випивати. Випили i давай лаяти голову: “Не поiдемо i крапка.