Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Вiйну пережили, а тут радiацiя”. Хоч залазь у цю землю. Не поiдемо!

– Спочатку думали, що всi помремо через два-три мiсяцi. Так нас лякали. Агiтували iхати. Слава Богу – живi!

– Слава Богу! Слава Богу!

– Нiхто не знае, що на тому свiтi. Тут краще… знайомiше. Як моя мама казала: красуешся, радiеш i сваволиш.

– Пiдемо до церкви, помолимося.

– Виiжджали… Взяла землю з маминоi могилки в мiшечок. Постояла на колiнах: “Прости, що ми тебе залишаемо”. Вночi пiшла до неi й не боялася. Люди своi прiзвища писали на хатах.

– Собак солдати вбивали. Стрiляли. Бах-бах! Пiсля цього я не можу чути, як кричить живе.

– Я тут бригадирствував. Сорок п’ять рокiв… Жалiв людей. У Москву на виставку ми свiй льон возили, колгосп посилав. Значок звiдти привiз i червону грамоту. Тут до мене з повагою: “Василь Миколайович… Наш Миколайович…” А хто я там, на новому мiсцi? Старий дiд… Тут помиратиму, жiночки менi води принесуть, в хатi натеплять. Жалiв я людей… Увечерi йдуть баби з поля i спiвають, а я знаю, що вони нiчого не отримають.

– У селi у нас люди живуть разом. Одним миром.

– Сниться менi сон, це я вже в мiстi у сина жила. Сон… Що чекаю смертi, пiджидаю. І синам наказую: “Повезете мене на нашi могилки, хоч п’ять хвилин постiйте зi мною бiля рiдноi хати”. І зверху бачу, як сини мене туди везуть…

– Нехай вона отруена, з радiацiею, але це моя батькiвщина. Нiде ми бiльше не потрiбнi.

– Докажу… Жила у сина на сьомому поверсi, пiдiйду до вiкна, гляну вниз i хрещуся. Здаеться, що коня чую. Пiвня… І такий жаль… А то насниться свiй двiр: корову прив’язую i дою, дою… Прокидаюся… Не хочу вставати. Я ще там. Я то тут, то там.

– Удень ми жили на новому мiсцi, а вночi на батькiвщинi. Увi снi.

– Взимку ночi довгi, сидимо, бувае, i рахуемо: хто вже помер? У мiстi вiд нервовостi й розладу багато помирало, по сорок-п’ятдесят рокiв – хiба це час смертi? А ми живемо.

– Як то кажуть, хто де народився, там i згодився.

– Мiй хазяiн два мiсяцi лежав… Мовчав, не вiдповiдав менi. Як образився. Ходжу по двору, повернуся: “Батьку, як ти?” Очi тiльки на голос пiдведе, а менi вже легше. Нехай би лежав, мовчав, а був у хатi. Коли людина вмирае, плакати не можна. Переб’еш iй смерть, буде довго трудитись. Я в шафi свiчку взяла i в руки йому вставила.