Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Вiн узяв i дихае… Очi, бачу, мутнi… Не плакала… Про одне просила: “Передай там привiт нашiй донечцi й моiй любiй матусi”. Молилася, щоб нам разом… Деякi Бога i впрохають, а менi вiн смертi не дав. Живу.

– А я помирати не боюся. Нiхто два рази не живе. І лист вiдлiтае, i дерево падае.

– Бабоньки! Не плачте. У передовиках усi роки ходили. Стахановки. Сталiна пережили. Вiйну! Якби не смiялись i не тiшилися, то давно б повiсилися. Значить, розмовляють двi чорнобильськi жiнки. Одна: “Чула, у нас у всiх тепер бiлокрiв’я?” Інша: “Нiсенiтниця! Я вчора палець порiзала, кров текла червона”.

– У рiдному краю, як у раю. А на чужинi й сонце не так свiтить.

– А моя мама колись мене навчила: вiзьми iконку та переверни ii, i щоб вона так три днi повисiла. Хоч де б ти була, обов’язково додому повернешся. У мене було двi корови i двi телицi, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Руками голову обхоплю й ходжу по саду. А яблук, яблук-то скiльки! Пропало все, тьху, пропало!

– Помила хату, пiч побiлила… Треба залишити хлiб на столi й сiль, миску i три ложечки.

– А гребiнцi у курей були чорнi, а не червонi – радiацiя. І сир не виходив. Мiсяць жили без сиру. Молоко не кисло, воно в порошок згорталося, бiлий порошок. Радiацiя…

– Ця радiацiя у мене на городi була. Город весь побiлiв, бiленький-бiленький, як чимось посипаний. Якимись шматочками… Я думала, може, щось iз лiсу принесло. Вiтер насипав.

– Не хотiли ми виiжджати.

– Худоба три днi не поена. Не годована. На забiй! Приiхав кореспондент iз газети: “Як настрiй? Як справи?” П’янi доярки ледве його не вбили.

– Голова з солдатами крутиться навколо моеi хати. Лякають: “Виходь або будемо пiдпалювати! Ану, сюди канiстру з бензином!” Забiгала – то рушник схоплю, то подушку…

– Ось ви скажiть по науцi, як дiе та радiацiя? Говорiть правду, нам усе одно скоро помирати.

– А що ви думаете, в Мiнську ii немае, раз вона невидима?

– Привiз онук собачку… Назвали Радiй, бо живемо в радiацii. І де мiй Радiй подiвся? Завжди бiля нiг… Боюся, побiжить за село, вовки з’iдять. Буду сама.

– А пiд час вiйни цiлу нiч гармати стукають-стукають. Сiчуть-сiчуть. Ми земляночки в лiсi видовбали. Бомблять i бомблять. Все спалили, сказати б, хати, а то i город, i вишеньки погорiли.