Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Тiльки б не було вiйни… Як я ii боюся!

– У вiрменського радiо запитують: “Чи можна iсти чорнобильськi яблука?” Вiдповiдь: “Можна, тiльки огризки треба глибоко в землю закопувати”. Друге питання: “Скiльки буде сiм помножити на сiм?” Вiдповiдь: “Так тобi будь-який чорнобилець на пальцях порахуе”. Ха-ха-ха…

– Дали нам новий будиночок. Кам’яний. Так знаете, за сiм рокiв не забили жодного цвяха. Чужина! Все чуже. Мiй хазяiн плакав i плакав. Тиждень працюе в колгоспi на тракторi, чекае недiлi, а в недiлю ляже бiля стiнки i плаче.

– Бiльше нас нiхто не обдурить, нiкуди ми зi свого мiсця не рушимо. Магазину немае, лiкарнi немае. Свiтла немае. Сидимо при гасовiй лампi та при каганцi. А нам добре! Ми вдома.

– У мiстi невiстка ходила за мною по квартирi з ганчiркою i витирала дверну ручку, стiлець… А все за моi грошi куплене, всi меблi й машина “Жигулi”. Грошi скiнчились, i мама не потрiбна.

– Грошi нашi дiти забрали. А що залишилось, iнфляцiя з’iла. Те, що нам вiддали за господарство, за хати. За яблуньки.

– У вiрменського радiо запитують: “Що таке радiоняня?” – “Це – бабуся з Чорнобиля”. Ха-ха-ха…

– Два тижнi я йшла пiшки… І корiвку свою вела… Люди не пускали в хати. У лiсi ночувала.

– Бояться нас. Заразнi, кажуть. За що Бог покарав? Розсердився? Живемо не по-людськи, не за божими законами. Караемо одне одного. За це.

– Моi внуки влiтку приiжджали… Першi роки не iхали, теж боялись. А тепер вiдвiдують, продукти вже беруть, усе пакують, що даси. “Бабусю, – питали, – а читала ти книгу про Робiнзона?” Жив один – так, як i ми.

Без людей. Я з собою пiв мiшка сiрникiв привезла. Сокиру й лопату. А тепер у мене сало, яйця, молоко – все свое. Одне що – цукор не посiеш. Землi тут скiльки хочеш! Хоч сто гектарiв заорюй. А влади нiякоi. Тут людинi нiхто не заважае. Начальства немае. Ми – вiльнi.

– З нами i коти повернулись. І собаки. Поверталися разом. Солдати нас не пускали. Омонiвцi. Так ми вночi… Лiсовими стежками. Партизанськими.

– Нiчого вiд держави нам не треба. Все самi виробляемо.

Не чiпайте тiльки нас! Нi магазину не треба, нi автобуса. За хлiбом i сiллю ходимо пiшки за двадцять кiлометрiв. Ми – самi собi.

– Табором повернулися. Три сiм’i… А тут усе розграбовано: пiч розбили, вiкна, дверi зняли. Пiдлогу. Лампочки, вимикачi, розетки – все викрутили. Нiчого живого. Ось цими руками все заново, ось цими руками. Аякже!

– Дикi гуси кричать – весна настала. Сiяти пора. А ми в порожнiх хатах… Одне – дахи цiлi…

– Мiлiцiя кричала.