Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Пом’яни, Боже, душi iхнi. І царство iм небесне!

– Хто не скаче, той плаче… Ось хохлушка продае на базарi великi червонi яблука. Зазивае: “Купуйте яблучка! Яблучка чорнобильськi!” Хтось iй радить: “Не признавайся, тiтко, що вони чорнобильськi. Нiхто не купить”. – “Не скажiть! Беруть! Кому треба для тещi, кому для начальника!”

– Тут один iз в’язницi повернувся. За амнiстiею. У сусiдньому селi жив. Мати померла, будинок закопали. Прибився до нас. “Тiтко, дайте шматок хлiба i сала. Я вам дров наколю”. Старцюе.

– Бардак у краiнi – i сюди тiкають люди.

Вiд людей тiкають. Вiд закону. І живуть самi. Чужi люди… Суворi, немае привiту в очах. Нап’ються – пiдпалять. Уночi спимо, а пiд лiжком – вила, сокири. На кухнi бiля дверей – молоток.

– Навеснi скажена лисиця бiгала, коли вона скажена, то лагiдна-лагiдна. Не може дивитися на воду. Постав у дворi вiдро води – i не бiйся! Пiде.

– Приiжджають… Фiльми про нас знiмають, а ми iх нiколи не побачимо. У нас немае нi телевiзорiв, нi електрики. Одне – в вiкно дивитися.

Ну i молитися, звичайно. То були комунiсти замiсть Бога, а тепер залишився сам Бог.

– Ми – люди заслуженi. Я – партизан, рiк був у партизанах. А коли нашi нiмцiв вiдбили, на фронт потрапив. На рейхстазi свое прiзвище написав: Артюшенко. Зняв шинельку, комунiзм будував. А де той комунiзм?

– У нас тут комунiзм. Живемо – брати i сестри.

– Коли вiйна почалася, не було в той рiк нi грибiв, нi ягiд. Повiрите? Сама земля бiду чула… Сорок перший рiк… Ой, згадую! Я вiйну не забула.

Пролетiла чутка, що пригнали наших полонених, хто впiзнае свого, може забрати. Пiднялися, побiгли нашi баби! Увечерi хто свого, а хто чужого привiв. Але знайшовся такий гад… Жив як усi, одружений, двое дiтей. Заявив у комендатуру, що ми украiнцiв узяли. Васько, Сашко… Наступного дня нiмцi на мотоциклах приiжджають… Просимо, на колiна падаемо… А вони вивели iх за село i поклали з автоматiв. Дев’ятьох. Вони ж молодi-молодi, гарнi! Васько, Сашко…

Тiльки б не було вiйни. Як я ii боюся!

– Начальство приiде, покричить-покричить, а ми глухi й нiмi.

І пережили все, перетерпiли…

– А я про свое… Про свое думаю i думаю… На могилках… Хто голосить гучно, а хто тихо. Іншi, бувае, прикажуть: “Розкрийся, жовтий пiсочку. Розкрийся, темна нiчко”. З лiсу дочекаешся, а з пiску нiколи. Буду звертатися ласкаво: “Іване… Іване, як менi жити?” А вiн нiчого не вiдповiсть менi, нi хорошого, нi поганого.

– А я… Я нiкого не боюся: нi небiжчикiв, нi звiрiв, нiкого.