Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Пошепки спiвали мамину улюблену пiсню: «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля…» Це обов’язково…

Сусiдка напекла пирiжкiв на продаж i запропонувала нам: «Вiзьмiть у мене за гуртовою цiною, а продайте вроздрiб. Ви молодi, у вас ноги легкi». Я вирiшила взятися за цю справу, знаючи, як мамi важко однiй прогодувати нас. Принесла сусiдка цi пирiжки, ми iз сестрою Ірмою сидимо й дивимося на них:

– Ірмо, тобi не здаеться, що цей пирiжок бiльший за той? – кажу я.

– Здаеться…

Ви не уявляете, як хотiлося спробувати шматочок.

– Давай вiдрiжемо трошечки, а потiм пiдемо продавати.

Посидiли так двi години, i нiчого нести на базар. Потiм сусiдка почала варити подушечки, це такi цукерки, iх давно вже немае чомусь у магазинах. Дала вона нам продати цi подушечки. Знову ми з Ірмою сидимо над ними:

– Одна подушечка бiльша за iншi. Давай, Ірмо, трошки ii полижемо.

– Давай…

У нас було одне пальто на трьох, однi валянки. Ми часто сидiли вдома. Пробували розповiдати одне одному казки… Якiсь книжки… Але це було нецiкаво.

А цiкаво нам було мрiяти, як закiнчиться вiйна i як ми житимемо пiсля вiйни. Їстимемо самi пирiжки та цукерки.

Коли вiйна закiнчилася, мама надягла крепдешинову кофтинку. Як у неi залишилася ця кофтинка, я не пам’ятаю. Усi гарнi речi ми вимiняли на продукти. На цiй кофтинцi були чорнi манжети, мама вiдпорола iх, щоб нiчого не було темного, а тiльки свiтле.

Одразу ми пiшли в школу i з перших днiв почали вчити пiснi для параду…

«Тiльки мамин крик чула…»

Лiда Погоржельська – 8 рокiв.

Зараз – кандидат бiологiчних наук.

Я все життя згадую цей день… Перший день без тата…

Хотiлося спати. Мама пiдняла нас рано-вранцi i сказала: «Вiйна!». Який тут сон? Почали збиратися в дорогу. Ще страху не було. Усi дивилися на тата, а тато наш поводився спокiйно. Як завжди. Вiн був партiйним працiвником. Кожному, сказала мама, треба взяти iз собою що-небудь. Я нiчого не придумала взяти, а сестра молодша захопила ляльку.

Мама взяла на руки нашого маленького братика. Тато наздогнав нас уже дорогою…

Я забула сказати, що мешкали ми в мiстi Кобринi. Недалеко вiд Бреста. Ось чому вiйна докотилася до нас уже першого дня. Отямитися не встигли. Дорослi майже не розмовляли, йшли мовчки, iхали на конях мовчки. І ставало страшно. Йдуть i йдуть люди, багато людей, i всi мовчать.

Коли тато нас наздогнав, ми трохи заспокоiлися.