Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Тато в нас у сiм’i в усьому був найголовнiший, тому що мама була дуже молодою, вона в шiстнадцять рокiв вийшла замiж. Вона не вмiла навiть готувати. А тато – сирота, вiн усе вмiв. Я пам’ятаю, як ми любили, коли в тата був час, i вiн мiг що-небудь смачненьке нам приготувати. Для всiх – свято. Менi й зараз здаеться, що немае нiчого смачнiшого вiд манноi кашi, яку варив тато. Скiльки ми iхали без нього, стiльки ми на нього чекали. Залишитися пiд час вiйни без тата – цього ми уявити не могли. Така в нас була сiм’я.

Обоз вийшов великий… Рухався повiльно. Інодi всi зупинялися й дивилися на небо. Шукали очима, де нашi лiтаки… Шукали даремно…

Серед дня побачили колону якихось вiйськових. Вони iхали на конях i були одягненi в новеньку червоноармiйську форму. Конi ситi. Великi. Нiхто не здогадався, що це диверсанти. Вирiшили: нашi! Зрадiли. Тато вийшов до них назустрiч, i я почула мамин крик… Пострiлу я не чула… Тiльки мамин крик: «А-а-а-а! І-i-i…» Мамин чи не мамин голос? Мамин! Я пам’ятаю, що цi вiйськовi навiть не злiзли зi своiх коней… Коли мама закричала, я побiгла.

Усi кудись побiгли… Бiгли мовчки. Я чула тiльки, як наша мама кричить… Я бiгла, поки не заплуталася й не впала у високiй травi…

До вечора нашi конi стояли. Чекали. А ми всi повернулися на це мiсце, коли темнiти почало. Мама сама там сидiла й чекала. Хтось промовив: «Ви погляньте, вона сива». Пам’ятаю, як дорослi копали яму… Як потiм нас iз сестричкою пiдштовхували: «Ідiть. Попрощайтеся з батьком». Я ступила два кроки, а далi йти не змогла.

Сiла на землю. А сестричка поруч зi мною. Братик спав, вiн був зовсiм маленький, нiчого не розумiв. А мама наша лежала на возi непритомна, нас до неi не пускали.

Так нiхто з нас i не бачив тата мертвим. І не запам’ятав його мертвим. Я завжди, коли згадувала його, чомусь згадувала в бiлому кителi. Молодого й гарного. Навiть зараз, а зараз я вже старша за нашого тата.

У Сталiнградськiй областi, куди нас евакуювали, мама працювала в колгоспi.

Мама, яка нiчого не вмiла, не знала, як полоти грядки, не вiдрiзняла вiвса вiд пшеницi, стала ударницею. У нас не було тата, й у когось ще не було тата. У когось не було мами. Або брата. Або сестри. Або дiдуся. Але ми сиротами себе не вiдчували. Нас жалiли й ростили всi. Пам’ятаю тiтоньку Таню Морозову. У неi загинуло двое дiтей, вона жила сама. І вона вiд себе вiдривала все для нас, наче наша мама. А це ж була абсолютно чужа людина, але за вiйну стала рiдною.