Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Братик, коли пiдрiс, казав, що в нас немае тата, зате в нас е двi мами: наша мама й тiтонька Таня. Так ми всi й росли… Із двома, з трьома мамами…

Ще пам’ятаю, як нас дорогою в евакуацiю бомбили, i ми бiгли ховатися. Ми бiгли ховатися не до мами, а до солдатiв. Закiнчиться бомбардування, мама нас лае, що ми вiд неi тiкаемо. Але все одно, як знову почнуть бомбити, бiжимо до солдатiв.

Коли звiльнили Мiнськ, вирiшили повертатися. Додому. У Бiлорусь. Мама наша – корiнна мiнчанка, але коли ми вийшли на Мiнському вокзалi, вона не знала, куди йти.

Це було iнше мiсто. Самi руiни… Пiсок iз камiння…

Я вже навчалася в Горецькiй сiльгоспакадемii… Мешкала в гуртожитку, було нас в кiмнатi вiсiм осiб. Усi – сироти. Нiхто нас окремо не поселяв, не збирав – нас було багато. Не одна кiмната. Пам’ятаю, як ми вночi всi кричали… Я могла зiрватися з лiжка й стукати у дверi… Кудись рвалася… Дiвчата мене ловили. Тодi я починала плакати. І вони за мною. Усiею кiмнатою ревма ревiли. А зранку треба йти на заняття i слухати лекцii.

А одного разу я на вулицi зустрiла чоловiка, схожого на тата. Наче мiй тато. Довго йшла за ним… Я ж не бачила тата мертвим…

«Ми грали, а солдати плакали…»

Володя Чистоклетов – 10 рокiв.

Зараз – музикант.

Це був гарний ранок…

Ранкове море. Сине i спокiйне. Першi днi, як я приiхав у дитячий санаторiй Совет-Квадже на Чорному морi. Почули гудiння лiтакiв… Я пiрнув у хвилi, але й там, пiд водою, було чути це гудiння. Ми не злякалися, а почали гратися «у вiйну», не знаючи, що десь уже йде вiйна.

Не гра, не вiйськовi навчання, а вiйна. Через кiлька днiв нас вiдправили додому.

Я – в Ростов. На мiсто вже падали першi бомби. Усi готувалися до вуличних боiв: копали щiлини, будували барикади. Училися стрiляти. А ми, дiти, вартували ящики, в якi складали пляшки iз запалювальною сумiшшю, пiдвозили пiсок i воду на випадок пожежi.

Усi школи перетворилися на госпiталi. У нашiй сiмдесятiй школi було розташовано армiйський польовий госпiталь для легкопоранених.

Туди скерували маму. Їй дозволяли й мене брати iз собою, щоб не залишався сам удома, а коли вiдступали, куди iхав госпiталь, туди iхали й ми.

Пiсля чергового бомбардування запам’ятав купу книжок серед розбитого камiння, пiдiбрав одну, вона називалася «Життя тварин». Велика, з гарними картинками. Усю нiч не спав, читав i не мiг вiдiрватися… Пам’ятаю, що военних книжок я не взяв, читати про вiйну вже не хотiлося.