Останні свідки. Соло для дитячого голосу

А ось про тварин, про птахiв…

У листопадi сорок другого… Начальник госпiталю наказав видати менi форму, щоправда, ii довелося термiново перешивати. А чоботи на мене не могли знайти цiлий мiсяць. Так я став вихованцем госпiталю. Солдатом. Що робив? Самi бинти могли звести з розуму. Їх завжди бракувало. Доводилося прати, сушити, скручувати. Спробуйте скрутити тисячу штук на день! А я наловчився ще швидше за дорослих. Зграбно вийшла й перша самокрутка… У день мого дванадцятилiття старшина з усмiшкою вручив менi пачку махорки, як повноправному бiйцю.

Покурював… Тайкома вiд мами… Випендрювався, звiсно. До того ж i страшно… Я ледве до кровi звик. Боявся обгорiлих. Із чорними обличчями…

Коли розбомбили вагони iз сiллю та парафiном, i те, й iнше придалося. Сiль – кухарям, парафiн – менi. Довелося опанувати спецiальнiсть, не передбачену жодними вiйськовими списками – робив свiчки. Це ще гiрше за бинти! Моiм завданням було, щоб свiчки довго горiли, ними користувалися, коли не було електрики. Пiд час бомбардувань.

Лiкарi не припиняли операцiй анi пiд бомбами, анi пiд обстрiлом. Уночi лише зачиняли вiкна. Завiшували простирадлами. Ковдрами.

Мама плакала, а я все одно мрiяв утекти на фронт. У те, що мене можуть убити, не вiрив. Послали одного разу за хлiбом… Трохи проiхали, почався артобстрiл. Били з мiнометiв. Сержанта вбило, вiзника вбило, мене контузило. Я втратив мову, а коли через якийсь час заговорив, усе одно залишилося заiкання. Воно й зараз у мене е. Усi дивувалися, що я залишився живим, а в мене було iнше вiдчуття – хiба мене можуть убити? Як це мене можуть убити? Проiхали ми з госпiталем усю Бiлорусь.

Польщу… Я вивчив польськi слова…

У Варшавi… Серед поранених виявився чех – тромбонiст Празькоi опери! Начальник госпiталю зрадiв йому i, коли той почав видужувати, попросив пройти палатами, пошукати музик. Оркестр вийшов чудовий. Мене навчили грати на альтi, на гiтарi навчився вже сам. Ми грали, а солдати плакали… Грали ми веселi пiснi…

Так доiхали до Нiмеччини…

У розбитому нiмецькому селищi побачив: дитячий велосипед валяеться.

Зрадiв. Сiв i поiхав. Гарно так iде! Я за вiйну жодноi дитячоi речi не бачив. Забув, що вони десь iснують. Дитячi iграшки…

Я забув… Забув, тому що вирiс на вiйнi…

«На кладовищi покiйники лежали нагорi… Неначе ще раз убитi…»

Ваня Тiтов – 5 рокiв.

Зараз – мелiоратор.

Чорне небо…

Чорнi товстi лiтаки… Вони гудуть низько. Над самою землею. Це – вiйна.