Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Як я пам’ятаю… Пам’ятаю окремими спалахами…

Нас бомбили, а ми ховалися в саду за старими яблунями. Усi п’ятеро. У мене було ще четверо братикiв, найстаршому – десять рокiв. Вiн навчив, як треба ховатися вiд лiтакiв – за великими яблунями, де багато листя. Мама збирала нас i несла у льох. А в льосi було страшно. Там жили щурi з маленькими пронизливими очицями, якi палали в темрявi. Палали неприродним блиском. Ще щурi вночi повискували. Гралися.

Коли нiмецькi солдати зайшли в хату, ми сховалися на пiчцi. Пiд старим ганчiр’ям.

Лежали iз заплющеними очима. Не так страшно.

Спалили наше село. Розбомбили сiльський цвинтар. Прибiгли люди туди: покiйники лежали нагорi… Вони лежали, неначе ще раз убитi… Наш дiдусь лежав, який нещодавно помер. Їх знову ховали…

І пiд час вiйни, i пiсля вiйни ми гралися «у вiйну». Коли набридало «у бiлих i червоних», «у Чапаева», гралися «в росiян i нiмцiв». Воювали. Брали у полон. Розстрiлювали. Надягали на голови солдатськi каски, нашi й нiмецькi, каски валялися скрiзь – в лiсi, на полях.

Нiхто не хотiв бути нiмцем, через це ми навiть билися. Гралися у справжнiх блiндажах та окопах. Воювали з палицями, кидалися в рукопашну. А матерi хитали головами, iм не подобалося. Плакали.

Ми дивувалися, тому що ранiше… До вiйни вони нас за це не лаяли…

«І зрозумiв – це батько… У мене тремтiли колiна…»

Льоня Хосеневич – 5 рокiв.

Зараз – конструктор.

У моiй пам’ятi залишився колiр…

Менi було п’ять рокiв, але я прекрасно пам’ятаю… Будинок свого дiда – жовтий, дерев’яний, за парканом на травi колоди.

Бiлий пiсок, в якому ми гралися, наче випраний. Бiлий-бiлий. Ще пам’ятаю, як мама нас iз сестричкою водила фотографуватися кудись у мiсто, i як Елочка плакала, i я ii втiшав. Фотографiя ця збереглася, едина наша довоенна фотографiя… Вона чомусь запам’яталася зеленою.

Потiм усi спогади у темному кольорi… Якщо цi, першi, у свiтлому тонi – трава зелена-зелена, така свiтла акварель, i пiсок бiлий-бiлий, i паркан жовтий-жовтий… То потiм усе в темних барвах: я задихаюся вiд диму, мене кудись виносять, на вулицi – нашi речi, клунки, чомусь стоiть один стiлець… Вiн порожнiй… Люди стоять бiля нього i плачуть.

І ми з мамою довго йдемо вулицями, я тримаюся за спiдницю. Усiм, кого мама зустрiчае, вона повторюе одну фразу: «У нас згорiв дiм».

Ночували в якомусь пiд’iздi. Менi холодно. Грiю руки в кишенi маминоi кофтини. Намацую там щось холодне. Це – ключ вiд нашого дому…

Раптом – мами немае.