Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Для мене все було вперше: гребенi хвиль, в якi заривався носом корабель, «фосфорна» дорiжка вiд гребних гвинтiв, що старанно лопатили солону морську воду… Перехопило дихання…

– Страшно, синку? – запитав командир.

– Нi, – я не замислився анi на мить. – Гарно!

– Якби не вiйна, було б гарно, – сказав командир i чомусь вiдвернувся.

Менi було чотирнадцять рокiв…

«Братик плаче, тому що його не було, коли був тато…»

Лариса Лисовська – 6 рокiв.

Зараз – бiблiотечний працiвник.

Згадую про мого тата… І про мого братика…

Тато був у партизанах.

Фашисти його схопили й розстрiляли. Мамi жiнки пiдказали, де iх стратили: тата i ще кiлькох чоловiкiв. Вона побiгла туди, де вони лежали… Усе життя згадувала, що було холодно, крижана кiрка на калюжах. А вони лежали в самих шкарпетках… Чекала нашого братика.

Нам треба було ховатися. Партизанськi сiм’i заарештовували. Забирали з дiтьми… На накритих брезентом машинах…

Довго сидiли в сусiдiв у льосi. Уже починалася весна… Лежали на картоплi, а картопля проростала… Заснеш, а вночi росточок вискочить i лоскоче бiля носа.

Наче жучок. Жучки в мене жили в кишенях. У шкарпетках. Я iх не боялася нi вдень, нi вночi.

Вийшли ми з льоху, i мама народила братика. Вiн пiдрiс, почав розмовляти, i згадуемо ми тата:

– Тато був високий…

– Сильний… Як пiдкине мене на руках!

Це ми iз сестрою кажемо, а братик питае:

– А я де був?

– Тебе тодi не було…

Вiн починае плакати, тому що його не було, коли був тато…

«Першою прийшла ця дiвчинка…»

Нiна Ярошевич – 9 рокiв.

Зараз – учителька фiзкультури.

У нас всi переживали велику подiю…

Увечерi до старшоi сестри приходив жених свататися. Усi до ночi обговорювали, коли весiлля, де молодi будуть розписуватися, скiльки покликати гостей. А iз самого ранку батька викликали у вiйськомат. Уже по селу загомонiли – вiйна! Мама розгубилася: що робити? Я тiльки про одне думала: хоч би пережити цей день.

Менi ще нiхто не пояснив, що вiйна – це не день i не два, а це може бути дуже довго.

І ось лiто, спекотний день. Хочеться пiти на рiчку, а мама нас збирае в дорогу. У нас був iще брат, його тiльки-но забрали з лiкарнi, там йому зробили операцiю на нозi, i вiн повернувся на милицях. Але мама сказала: «Треба йти всiм». Куди? Нiхто нiчого не знав. Пройшли кiлометрiв п’ять. Брат кульгав i плакав. Ну, куди з ним? Повернулися назад. Удома на нас чекав батько.