Останні свідки. Соло для дитячого голосу

У лiсi, пiд час заготiвлi дров, я не втримав сокиру, вона вiдскочила вiд дерева i вдарила менi по пальцю правоi руки. Вихователька перев’язала мене своею хустинкою й вiдправила в мiську полiклiнiку.

На зворотному шляху до дитбудинку iз Сашком Ляпiним, якого вiдправили разом зi мною, бiля мiському комсомолу ми помiтили моряка в безкозирцi зi стрiчками, вiн приклеював на дошцi об’яву. Пiдiйшли ближче й побачили, що це правила прийому до школи юнг Военно-Морського Флоту на Соловецьких островах. Школа юнг комплектувалася тiльки добровольцями.

Перевагу в наборi вiддавали дiтям морякiв i вихованцям дитячих будинкiв. Наче зараз чую голос цього моряка:

– Ну, що, хочете бути моряками?

Вiдповiли йому:

– Ми з дитячого будинку.

– Тодi заходьте у мiськом i пишiть заяву.

Не передати захвату, який охопив нас у той момент. Адже це був прямий шлях на фронт. А я вже не вiрив, що зможу помститися за батька! Встигну на вiйну.

Зайшли до мiському комсомолу й написали заяву. Через кiлька днiв ми вже проходили медичну комiсiю.

Один iз членiв комiсii подивився на мене:

– Дуже вiн худенький i маленький.

А iнший, в офiцерськiй формi, зiтхнув:

– Нiчого, пiдросте.

Нас перевдягнули, ледве пiдiбравши потрiбнi розмiри. Побачивши себе в дзеркалi в морськiй формi, в безкозирцi, я був щасливий. Ще через добу ми вже пливли на пароплавi до Соловецьких островiв.

Усе нове. Незвичне. Глибока нiч… Стоiмо на палубi… Моряки женуть нас спати:

– Ішли б ви, хлопцi, в кубрик.

Там тепло.

Рано-вранцi побачили монастир, що сяяв на сонцi, й облитий золотом лiс. Це й були Соловецькi острови, де вiдкривалася перша в краiнi школа юнг Военно-Морського Флоту. Але перш нiж розпочати заняття, ми повиннi були побудувати школу, а точнiше – землянки. Соловецька земля – суцiльний камiнь. Бракувало пилок, сокир, лопат. Навчилися робити все вручну: копати важкий грунт, пиляти сторiчнi дерева, корчувати пнi, теслювати. Пiсля роботи йшли вiдпочивати в холоднi намети, постiллю були матраси й наволочки, набитi травою, пiд ними лежали ялиновi лапки.

Накривалися шинелями. Прали самi, вода з кригою, плакали, як зашпори заходили в руки.

У сорок другому роцi… Прийняли вiйськову присягу… Нам видали безкозирки з написом «Школа юнг ВМФ», але, на наш жаль, не з довгими конами на плечах, а з бантиком на правому боцi. Вручили рушницi. На початку сорок третього… Я потрапив для проходження служби на гвардiйський есмiнець «Сообразительный».