Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Вона пiдходить до мене ближче, обiймае. Іншi жiнки починають плакати. Я як закричу: «Мама!» Наче кудись провалився потiм…

Незабаром мама привезла з дитячого будинку сестричку, i та мене не визнавала – забула зовсiм. За вiйну забула. А я був такий радий, що в мене знову е сестричка.

Прийшов зi школи i знайшов сплячого на диванi батька, який повернувся з вiйни. Вiн спав, а я витяг у нього з планшета документи i прочитав. І зрозумiв – це батько. Я сидiв i дивився на нього, поки вiн не прокинувся.

У мене весь час тремтiли колiна…

«Заплющ очi, синку… Не дивися…»

Володя Парабкович – 12 рокiв.

Зараз – персональний пенсiонер.

Я рiс без мами…

Нiколи не пам’ятаю себе маленьким… Мама моя померла, коли менi було сiм рокiв. Жив у тiтки. Пас корiв, рубав дрова, ганяв коней на випас. Не бракувало справ i на городi. Зате взимку каталися на дерев’яних саночках i саморобних ковзанах, теж дерев’яних, пiдбитих залiзяками й пiдв’язаних до луб’яних постолiв мотузками, ходили на лижах iз дощок i клепок розсохлих бочок.

Усе робив собi сам…

Досi пам’ятаю, як я надягнув першi своi черевики, купленi батьком. І яке було горе, коли подряпав iх сучком у лiсi. Менi так iх було шкода, що я думав: краще було би порiзати ногу – загоiлася б. У цих же черевиках я iшов з батьком з Оршi, коли мiсто бомбардували фашистськi лiтаки.

Вони нас розстрiлювали впритул… Люди падали на землю… У пiсок, у траву… «Заплющ очi, синку… Не дивися…» – просив батько.

Я боявся дивитися й на небо – там було чорно вiд лiтакiв, i на землю – скрiзь лежали вбитi. Близько пролетiв лiтак… Батько теж упав i не пiдвiвся. Я сидiв над ним: «Тату, розплющ очi… Тату, розплющ очi». Якiсь люди кричали: «Нiмцi!» – i тягнули мене за собою. А до мене не доходило, що батько вже не встане, i ось так у поросi, на дорозi, я його повинен кинути. На ньому нiде не було кровi, вiн просто мовчки лежав. Мене вiд нього вiдтягнули силомiць, але багато днiв я йшов i озирався, чекав – батько мене дожене. Прокидався вночi… Прокидався вiд його голосу… Я не мiг повiрити, що батька в мене вже немае. Так залишився я сам i в одному сукняному костюмi.

Пiсля довгих поневiрянь… Їхав потягом, iшов пiшки… Забрали мене в дитячий будинок мiста Мелекеса Куйбишевськоi областi. Кiлькаразово намагався втекти на фронт, але щоразу це закiнчувалося невдало. Ловили й повертали. І, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя помогло.