Останні свідки. Соло для дитячого голосу

У неi загинули батько з матiр’ю, вона мешкала з бабусею. Вони були бiженцями, з-пiд Смоленська. Школа iй купила пальто, валянки й блискучi калошi. Учителька принесла й поклала все це iй на парту. А ми сидiли принишклi, тому що нi в кого з нас не було нi таких валянкiв, нi такого пальта. Ми заздрили. Хтось iз хлопцiв штовхнув Аню i сказав: «Оце пощастило!» Вона впала на парту й заплакала. Плакала безупину всi чотири уроки.

Повернувся з фронту батько, всi прийшли подивитися на нашого тата. І на нас, тому що до нас повернувся тато.

Першою прийшла ця дiвчинка…

«Я – твоя мама…»

Тамара Пархимович – 7 рокiв.

Зараз – секретарка-друкарка.

Усю вiйну я думала про маму. Маму я загубила в першi днi…

Ми спимо, а наш пiонерський табiр бомблять. Вискочили з наметiв, бiгаемо й кричимо: «Мама! Мама!» Мене вихователька за плечi трясе, щоб я заспокоiлася, а я кричу: «Мама! Де моя мама?» Поки вона мене до себе не пригорнула: «Я – твоя мама».

У мене на лiжку висiли спiдничка, бiла кофтинка i червона краватка.

Я iх надягнула, i ми пiшли пiшки у Мiнськ. Дорогою багатьох дiтей зустрiчали батьки, а моеi мами не було. Раптом кажуть: «Нiмцi у мiстi…» Повернули всi назад. Хтось менi сказав, що бачив мою маму – вбитою.

І тут у мене провал у пам’ятi…

Як ми доiхали до Пензи – не пам’ятаю, як мене привезли в дитбудинок – не пам’ятаю… Чистi сторiнки в пам’ятi… Пам’ятаю тiльки, що нас було багато, спали по двое на одному лiжковi. Якщо одна заплакала, то й друга плаче: «Мама! Де моя мама?» Я була маленька, мене хотiла вдочерити одна нянечка.

А я думала про маму…

Іду з iдальнi, дiти всi кричать: «Приiхала твоя мама!» У мене у вухах: «Твоя ма-а-а-ма… Твоя маа-а-ма…» Мама менi снилася щоночi. Моя справжня мама. І раптом вона наяву, але менi здавалося, що це ввi снi. Бачу – мама! І не вiрю. Кiлька днiв мене вмовляли, а я боялася до мами пiдходити. Раптом це сон? Сон!! Мама плаче, а я кричу: «Не пiдходь! Мою маму вбили». Я боялася… Я боялася повiрити у свое щастя…

Я i зараз.

Усе життя плачу в щасливi моменти свого життя. Заливаюся сльозами. Усе життя… Мiй чоловiк… Ми живемо з ним у любовi багато рокiв. Коли вiн зробив менi пропозицiю: «Я тебе кохаю. Давай одружимося»… Я – в сльози… Вiн злякався: «Я тебе образив?» – «Нi! Нi! Я – щаслива!» Але я нiколи не можу бути до кiнця щасливою. Зовсiм щасливою. Не виходить у мене щастя. Боюся щастя. Менi завжди здаеться, що воно ось-ось закiнчиться. У менi завжди живе це «ось-ось».