Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Вiн читав голосно, вiрш був довгий, але я почула одне слово – «вiйна». Озираюся: всi сидять спокiйно. А в мене страх – тiльки вiйна закiнчилася i знову вiйна? Я це слово чути не могла. Зриваюся й бiжу додому. Прибiгаю, мама щось варить на кухнi: отже, нiякоi вiйни немае. Тодi я – назад, у школу. На концерт. Знову плескаю.

Тато наш з вiйни не повернувся, мамi прислали папiрець, що вiн пропав безвiсти. Пiде мама на роботу, ми зберемося втрьох i плачемо, що тата немае. Перевернули дiм, шукали папiрець, де було про тата.

Думали: там не написано, що тата вбили, там написано – тато пропав безвiсти. Порвемо цього папiрця, i прийде звiстка, де наш тато. Але ми папiрця не знайшли. А коли прийшла з роботи мама, вона не могла зрозумiти, чому вдома такий безлад. Вона запитала в мене: «Що ви тут робили?» За мене вiдповiв молодший брат: «Тата шукали…»

До вiйни любила, коли тато розповiдав казки, вiн знав багато казок i вмiв iх розповiдати. Пiсля вiйни казки я вже не хотiла читати…

«Вона прийшла у бiлому халатi, як мама…»

Саша Суетiн – 4 роки.

Зараз – слюсар.

Пам’ятаю маму… Окремими картинками… Перша картинка…

Мама завжди в бiлому халатi… Батько – офiцер, мама працювала в госпiталi. Це потiм уже старший брат менi розповiв. А я пам’ятаю тiльки бiлий мамин халат… Навiть обличчя не пам’ятаю, лише бiлий халат… І ще – бiлу шапочку, вона завжди стояла на маленькому столику, саме стояла, а не лежала, бо накрохмалена.

Друга картинка…

Мама не прийшла… До того, що тато часто не приходив, я звик, а мама ранiше поверталася додому завжди.

Ми з братом самi сидимо кiлька днiв у квартирi, нiкуди не виходимо: а раптом з’явиться мама? Стукають чужi люди, одягають i кудись ведуть нас. Я плачу:

– Мама! Де моя мама?

– Не плач, мама нас знайде, – втiшае мене братик, вiн старший вiд мене на три роки.

Ми опиняемося в якомусь довгому чи то будинку, чи то сараi, на нарах. Увесь час хочеться iсти, я смокчу гудзики на сорочцi, вони схожi на льодяники, якi привозив iз вiдряджень батько.

Я жду маму.

Третя картинка…

Якийсь чоловiк заштовхуе нас iз братом у куток нар, накривае ковдрою, закидуе ганчiр’ям. Починаю плакати, вiн гладить мене по головi. Я заспокоююсь.

І так повторюеться щодня. Але одного разу менi набридае довго сидiти пiд ковдрою. Починаю тихо, а потiм голосно плакати. Хтось скидае з мене i брата ганчiр’я i ковдру. Розплющую очi – бiля нас стоiть жiнка у бiлому халатi:

– Мама! – повзу до неi.

Вона теж гладить мене.