Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Спочатку по головi… Потiм по руцi… Потiм бере щось iз металевоi коробочки. Але я не звертаю на це жодноi уваги, я бачу тiльки бiлий халат i бiлу шапочку.

І раптом! – Гострий бiль у руцi. У мене пiд шкiрою голка. Не встигаю накричатися, як непритомнiю. Приходжу до тями – надi мною сидить той самий чоловiк, який нас ховав. Поряд лежить брат.

– Не лякайся, – каже чоловiк. – Вiн не мертвий, вiн спить.

– Це була не мама?

– Нi…

– Вона прийшла в бiлому халатi, як мама… – повторюю й повторюю я.

– Я зробив тобi iграшку, – чоловiк простягае менi ганчiр’яний м’ячик.

Беру iграшку i перестаю плакати.

Далi нiчого не пам’ятаю: хто i як нас рятував у нiмецькому концтаборi? У дiтей там брали кров для поранених нiмецьких солдатiв… Дiти всi помирали… Як опинилися ми з братом у дитбудинку, i наприкiнцi вiйни отримали повiдомлення, що батьки нашi загинули? Щось трапилося з моею пам’яттю. Не пам’ятаю облич, не пам’ятаю слiв…

Закiнчилася вiйна. Я пiшов у перший клас.

Іншi двiчi-тричi прочитають вiрш – i запам’ятали. А я десять раз прочитаю i не запам’ятовую. Але двiйки менi вчителi чомусь не ставили. Іншим ставили, а менi – нi.

Ось моя iсторiя…

«Тiтонько, вiзьмiть мене на колiна…»

Марина Кар’янова – 4 роки.

Зараз – кiнопрацiвник.

Як я не люблю згадувати… Не люблю. Одне слово – не люблю…

Запитати б у всiх: що таке дитинство? Кожен би сказав щось свое. А для мене дитинство – це мама з татом i цукерки. Усе дитинство я хотiла маму з татом i цукерки.

За вiйну жодноi цукерки не те що не спробувала на смак – яка вона, навiть не бачила. Першу цукерку я з’iла через кiлька рокiв пiсля вiйни… Через роки три… Я вже була великою дiвчинкою. Десять рокiв.

Нiколи не розумiла, що комусь може не хотiтися шоколадних цукерок… Ну, як це? Це неможливо…

А маму з татом я не знайшла. Навiть прiзвища свого справжнього не знаю. Пiдiбрали мене в Москвi на Пiвнiчному вокзалi.

– Як звати? – запитали в дитбудинку.

– Мариночка.

– А прiзвище?

– Прiзвища не пам’ятаю…

Записали Марина Пiвнiчна.

Хотiлося весь час iсти. Але ще бiльше хотiлося, аби хтось обiйняв, приголубив. А цього було мало, навколо вiйна, в усiх – горе. Іду вулицею… Попереду мама дiтей своiх веде. Одного вiзьме на руки, пронесе, цього поставить – iншого бере. Сiли вони на лавочку, i вона посадила меншого до себе на колiна. Я стояла, стояла. Дивилася, дивилася.