Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Великий магазин бiля нас… Люди кинулися розбирати те, що там залишилося. На цукровому заводi кiлька людей потонуло в чанах iз патокою. Жах!! Усе мiсто лускало насiння. Знайшли десь склад iз насiнням. На моiх очах прибiгла до крамницi жiнка… У неi iз собою нiчого не було: нi мiшка, нi сiтки – так вона зняла iз себе комбiнацiю. Рейтузи. І набила iх гречкою. Потягла… Усе це чомусь мовчки. У цi хвилини люди не розмовляли…

Коли я покликав маму, залишалася сама гiрчиця, жовтi банки з гiрчицею. «Не бери нiчого», – просила мама.

Пiзнiше вона зiзналася, що iй було соромно, тому що все життя вона вчила мене iншого. Навiть коли ми голодували i згадували цi днi, все одно нi про що не жалкували. Такою була моя мама!

Мiстом… Нашими вулицями спокiйно гуляли нiмецькi солдати. Знiмали все на кiноплiвку. Смiялися. У нас до вiйни була в школi улюблена гра, ми малювали нiмцiв. Малювали iх iз великими зубами. Іклами. А тут вони ходять… Молодi, гарнi… Із гарними гранатами, засунутими в голiнища мiцних чобiт. Грають на губних гармонiках.

Навiть жартують iз нашими гарними дiвчатами…

Старший нiмець тягне якогось ящика. Ящик важкий. Вiн покликав мене i показав: допоможи. В ящика було двi ручки, ми взялися з ним за цi ручки. Коли донесли, куди слiд, нiмець похлопав мене по плечу й дiстав iз кишенi пачку цигарок. Ось, мовляв, плата.

Я прийшов додому. Терпцю не стало, сiв на кухнi й закурив. І не чув, як грюкнули дверi, заходить мама:

– Куриш?

– М-м…

– А цигарки чиi?

– Нiмецькi.

– Куриш, та ще й ворожi цигарки.

Це зрада Батькiвщини.

Це була моя перша й остання цигарка.

Одного разу ввечерi мама сiла коло мене:

– Я не можу витримати, що вони тут. Ти мене розумiеш?

Вона хотiла боротися. Із перших днiв. Ми вирiшили шукати пiдпiльникiв, ми не сумнiвалися, що вони е. Анi на хвилину не сумнiвалися.

– Я люблю тебе найбiльше за всiх, – сказала мама. – Але ти мене розумiеш? Ти мене пробачиш, якщо з нами щось станеться?

Я закохався у свою маму, тепер я слухався ii беззаперечно. І це потiм залишилося на все життя…

«Бабуся молилася… Вона просила, аби моя душа повернулася…»

Наташа Голик – 5 рокiв.

Зараз – коректор.

Я навчилася молитися… Часто згадую, як пiд час вiйни я навчилася молитися…

Сказали – вiйна, я, i це зрозумiло, у п’ять рокiв не уявляла жодних картин. Жодних страхiв. Але вiд страху, саме вiд страху, заснула. І спала два днi. Два днi лежала, наче лялька. Усi думали, що я померла. Мама плакала, а бабуся молилася.