Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Вона молилася два днi та двi ночi.

Я розплющила очi, i перше, що пам’ятаю, – свiтло. Яскраве-яскраве свiтло, незвичайно яскраве. Менi вiд цього свiтла стало боляче. Чую чийсь голос, пiзнаю: це моеi бабусi голос. Бабуся стоiть перед iконою й молиться. «Бабусю… Бабусю…» – покликала я ii. Вона не озирнулася. Не повiрила, що це я ii кличу… Я вже прокинулася… Розплющила очi…

– Бабусю, – потiм запитувала я, – як ти молилася, коли я помирала?

– Я просила, аби твоя душа повернулася.

За рiк померла наша бабуся. Я вже вмiла молитися.

Я молилася й просила, аби ii душа повернулася.

А вона не повернулася…

«Вони лежали на жаринах рожевi…»

Катя Коротаева – 13 рокiв.

Зараз – iнженер-гiдротехнiк.

Розповiм про запах… Як пахне вiйна…

До вiйни я закiнчила шiсть класiв. Тодi був такий порядок у школi, що вiд четвертого класу всi складали iспити. І ось ми склали останнiй iспит. Це був червень, а травень i червень у сорок першому були холодними. Якщо у нас бузок цвiте десь у травнi, то того року вiн цвiв у серединi червня.

І ось початок вiйни у мене назажди пов’язаний iз запахом бузку. Із запахом черемхи… Цi дерева завжди пахнуть менi вiйною…

Жили ми в Мiнську, й народилася я в Мiнську. Батько – вiйськовий капельмейстер. Я ходила на вiйськовi паради з ним. Окрiм мене в родинi було ще два старших брати. Мене, звiсно, всi любили й пестили, як найменшу, до того ж iще й сестричку.

Попереду лiто, попереду канiкули. Це було дуже радiсно. Я займалася спортом, ходила в Дiм Червоноi Армii плавати в басейнi.

І менi дуже заздрили, навiть хлопчаки в класi заздрили. А я пишалася, що вмiю добре плавати. Двадцять другого червня, в недiлю, мало святкуватися вiдкриття Комсомольського озера. Його довго копали, будували, навiть наша школа ходила на суботники. Я збиралася пiти покупатися одною з перших. Аякже!

Уранцi у нас було заведено завжди ходити за свiжими булочками. Це вважалося моiм обов’язком. Дорогою я зустрiла подругу, вона менi сказала, що почалася вiйна. На нашiй вулицi було багато садiв, будиночки потопали всi у квiтах.

Я подумала: «Яка вiйна? Що це вона вигадала?»

Удома батько ставив самовар… Не встигла я нiчого розповiсти, як почали прибiгати сусiди, й у всiх на губах одне слово: «Вiйна! Вiйна!» А назавтра о сьомiй ранку найстаршому братовi принесли повiстку у вiйськомат. Удень вiн збiгав на роботу, i йому вiддали грошi, вiн розрахувався. Із цими грошима вiн прийшов додому i сказав мамi: «Я йду на фронт, менi нiчого не потрiбно.