Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Одного разу я пiдiйшла до неi, i вона менi… Розповiла… Про мишку… Ми разом сидiли й пильнували тiеi мишки…

Усю вiйну я говорила й очiкувала, що, коли закiнчиться вiйна, ми запряжемо з дiдусем коня й поiдемо шукати маму. У дiм заходили евакуйованi, я в усiх запитувала: «Ви не зустрiчали мою маму?». Евакуйованих було багато, так багато, що в кожному домi стояв баняк теплоi кропиви. Якщо люди зайдуть, щоб iм було чогось теплого поiсти. Бiльше нiчого було дати… Але баняк кропиви стояв у кожному домi… Я це добре пам’ятаю.

Я цю кропиву збирала.

Вiйна закiнчилася… Чекаю день, два, за мною нiхто не iде. Мама за мною не iде, а тато, я знала, в армii. Чекала я так два тижнi, далi чекати не було сили. Залiзла в якийсь поiзд пiд лавку й поiхала… Куди? Не знала. Я думала (це ж дитяча свiдомiсть iще), що всi поiзди iдуть у Мiнськ. А в Мiнську на мене чекае – мама! Потiм приiде наш тато… Герой! Із орденами, з медалями.

Вони пропали десь пiд бобмами… Сусiди потiм розповiдали – поiхали вдвох шукати мене. Побiгли на станцiю…

Менi вже п’ятдесят один рiк, у мене е своi дiти.

А я все одно хочу маму…

«Такi гарнi нiмецькi iграшки…»

Таiса Насветнiкова – 7 рокiв.

Зараз – учителька.

Перед вiйною…

Як я себе пам’ятаю… Усе було добре: дитячий садок, свята, наш двiр. Дiвчатка та хлоп’ята. Я багато читала, боялася черв’якiв i любила собак. Жили ми у Вiтебську, тато працював у будiвельному управлiннi. Із дитинства я найбiльше запам’ятала, як тато навчав мене плавати у Двинi.

А потiм була школа.

Вiд школи в мене залишилося таке враження: дуже широкi сходи, скляна прозора стiнка й дуже багато сонця й дуже багато радостi. Було таке вiдчуття, що життя – це свято.

У першi ж днi вiйни тато пiшов на фронт. Я пам’ятаю прощання на вокзалi… Тато весь час переконував маму, що вони вiдженуть нiмцiв, але щоб ми евакуювалися. Мама не розумiла: навiщо? Якщо ми залишимося вдома, вiн швидше нас знайде. Одразу. А я все повторювала: «Таточку, рiдненький! Тiльки повертайся швидше. Таточку рiдненький…»

Їхав тато, через кiлька днiв iхали й ми.

Дорогою нас весь час бомбили, бомбити нас було легко, оскiльки ешелони в тил iшли через кожнi п’ятсот метрiв. Їхали ми майже без багажу: в мами було сатинове платтячко в бiлий горошок, а в мене ситцевий червоний сарафанчик iз квiточками. Усi дорослi говорили, що червоне добре видно зверху, i лише налiт, усi кидалися в кущi, а мене, чим лише можна, накривали, аби мiй червоний сарафанчик не було видно, бо я наче лiхтарик.