Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Воду пили з болiт i канав. Починалися кишковi захворювання. Я теж захворiла… Три доби не приходила до тями… Потiм мама розповiла, як мене врятували. Коли ми зупинялися у Брянську, на сусiдню колiю подали вiйськовий ешелон. Моiй мамi було двадцять шiсть рокiв, вона була дуже вродлива. Наш поiзд стояв довго. Вона вийшла з вагону, i iй сказав якийсь комплiмент офiцер iз того ешелону. Мама попросила: «Вiдiйдiть, я не можу бачити вашу усмiшку. У мене дочка помирае». Офiцер виявився вiйськовим фельдшером. Вiн вскочив до вагона, побачив мене й покликав свого товариша: «Швидко принеси чай, сухарi й беладону».

Оцi солдатськi сухарi… Лiтрова пляшка мiцного чаю й кiлька таблеток беладони врятували менi життя.

Поки ми iхали в Актюбинськ, увесь ешелон перехворiв. Нас, дiтей, не пускали туди, де лежали мертвi й убитi, нас оберiгали вiд цiеi картини. Ми чули тiльки розмови: там стiльки-то закопали в яму, там стiльки-то… Мама приходила з блiдим-блiдим обличчям, руки в неi трусилися. А я все допитувалася: «А куди подiлися цi люди?».

Нiяких пейзажiв не пам’ятаю. І це дуже дивно, тому що я любила природу. Запам’яталися тiльки тi кущi, пiд якими ми ховалися. Яри. Чомусь менi здавалося, що нiде немае лiсу, що ми iдемо тiльки мiж полями, в якiйсь пустелi. Одного разу я вiдчула такий страх, що пiсля нього вже нiяких бомб не боялася. Нас не попередили, що потяг стоiть десять-п’ятнадцять хвилин. Коротко. Потяг пiшов, а я залишилася… Сама… Не пам’ятаю, хто мене пiдхопив… Мене буквально вкинули у вагон… Але не в наш вагон, а в якийсь передостаннiй… Тодi я вперше злякалася, що залишуся сама, а мама поiде.

Поки мама була поруч, нiчого не було страшно. А тут я занiмiла вiд страху. І поки мама до мене не прибiгла, не схопила на руки, я була нiма, нiхто з мене слова не мiг добути. Мама – це був мiй свiт. Моя планета. Якщо в мене навiть щось болiло, вiзьмешся за мамину руку, й уже не болить. Уночi я завжди спала поряд iз нею, що тiснiше, то менше страху. Якщо мама близько, здаеться, що все в нас, як ранiше вдома було. Заплющиш очi – нiякоi вiйни немае. Тiльки мама не любила говорити про смерть. А я весь час розпитувала…

З Актюбинська поiхали в Магнiтогорськ, там жив татiв рiдний брат. До вiйни у нього була велика родина, багато чоловiкiв, а коли ми приiхали, у будинку мешкали самi жiнки. Чоловiки всi пiшли на вiйну. Наприкiнцi сорок першого отримали двi похоронки – загинули дядьковi сини…

Із тiеi зими ще запам’яталася вiтрянка, якою ми перехворiли всiею школою.