Останні свідки. Соло для дитячого голосу

І червонi штани… На карточки мама отримала шматок бордовоi байки, з неi пошила менi штани. І дiти мене дражнили

«Монах у червоних штанах». Мене це дуже ображало. Трохи пiзнiше отримали на карточки калошi, я iх пiдв’язувала i так бiгала. Бiля кiсточок вони натирали ранки, тому весь час доводилося пiд п’ятки щось пiдкладати, аби п’ятка була вище i не було б цих ран. Але зима була такою холодною, що в мене весь час пiдмерзали руки й ноги. У школi часто псувалося опалення, в класах замерзала вода на пiдлозi, i ми ковзали мiж партами.

Сидiли в пальто, в рукавичках, тiльки обрiзали пальчики, щоб можна було тримати ручку. Пам’ятаю, що всi багато читали… Так багато… Як нiколи… Перечитали дитячу бiблiотеку, юнацьку. І нам почали давати дорослi книжки. Іншi дiвчатка боялися, навiть хлопцi не любили, пропускали тi сторiнки, де писалося про смерть. А я читала…

Випало багато снiгу. Усi дiти вибiгали на вулицю й лiпили снiгову бабу. А я не могла вийти з дива: як можна лiпити снiгову бабу й радiти, коли вiйна.

Дорослi слухали весь час радiо, без радiо не могли жити. І ми теж. Радiли кожному салютовi в Москвi, переживали кожне повiдомлення: як там на фронтi? У пiдпiллi, в партизанах? Вийшли фiльми про битву пiд Сталiнградом i пiд Москвою, так ми по п’ятнадцять-двадцять разiв iх дивилися. Тричi пiдряд показуватимуть, i ми будемо тричi дивитися. Фiльми показували у школi, спецiального кiнозалу не було, показували в коридорi, а ми сидiли на пiдлозi.

Двi-три години сидiли. Я запам’ятовувала смерть… Мама мене за це лаяла. Радилася з лiкарями, чому я така… Чому мене цiкавлять такi недитячi речi, як смерть? Як навчити мене думати про дитяче…

Я перечитала казки… Дитячi казки… Що я знову помiтила? Я помiтила, як багато там убивають. Багато кровi. Це стало для мене вiдкриттям…

Наприкiнцi сорок четвертого року… Я побачила перших полонених нiмцiв… Вони йшли широкою колоною по вулицi.

І що мене вразило, так це те, що люди пiдходили до них i давали хлiб. Мене це так вразило, що я побiгла на роботу до мами запитати:

«Чому нашi люди дають нiмцям хлiб?». Мама нiчого не сказала, вона тiльки заплакала. Тодi ж я побачила першого мертвого в нiмецькiй формi, вiн iшов-iшов у колонi й упав. Колона постояла й рушила далi, а бiля нього поставили нашого солдата. Я пiдбiгла… Мене тягнуло подивитися на смерть зблизька, побути поряд.