У війни не жіноче обличчя

Документи (з якими я маю справу) – живi свiдчення, вони не застигають, як охолола глина. Не цiпенiють. Вони рухаються вкупi з нами. Про що б я здебiльшого розпитувала тепер? Що хотiла б додати? Мене б дуже цiкавила… пiдшукую слово… бiологiчна людина, а не тiльки людина часу та iдеi. Я спробувала б заглянути глибше до людськоi природи, в темряву, до пiдсвiдомостi. До таемницi вiйни.

Написала б, як прийшла до колишньоi партизанки… Огрядна, але ще вродлива жiнка – i вона менi розповiдала, як iхня група (вона старша i двое пiдлiткiв) вийшла в розвiдку i несподiвано захопила в полон чотирьох нiмцiв.

Довго з ними кружляли лiсом. Натрапили на засiдку. Ясно, що з полоненими вони вже не прорвуться, не пройдуть, i вона вирiшила – розстрiляти. Пiдлiтки вбити не зможуть: протягом кiлькох днiв вони ходять лiсом разом, а якщо ти так довго з людиною, навiть чужою, все одно до неi звикаеш, вона ближчае – уже знаеш, як вона iсть, як вона спить, якi в неi очi, руки. Нi, пiдлiтки не зможуть. Це вона вiдразу зрозумiла. Отже, вбити мае вона. І ось вона згадувала, як iх убивала. Довелося обманювати i тих, i тих. З першим нiмцем пiшла нiбито по воду i вистрiлила ззаду. У потилицю. Другого по хмиз повела… Мене вразило, як спокiйно вона про це розповiдала.

Тi, хто був на вiйнi, згадують, що цивiльна людина перетворюеться на вiйськового за три днi. Чому достатньо лише трьох днiв? Чи це теж мiф? Швидше за все. Людина там – бiльш незнайома i незбагненна.

У всiх листах я читала: «Я вам не все розповiла тодi, бо iнший був час.

Ми звикли багато про що мовчати…», «Не все вам довiрила. Нещодавно про це не можна було говорити. Але соромно», «Знаю вирок лiкарiв: у мене страшний дiагноз… Хочу розповiсти всю правду…»

А нещодавно надiйшов такий лист: «Нам, старим, важко жити… Але не через маленькi й принизливi пенсii ми страждаемо. Найбiльше ранить те, що нас вигнали з великого минулого до нестерпно маленького справжнього. Уже нiхто нас не кличе виступати до шкiл, музеiв, уже ми не потрiбнi. У газетах, якщо почитаеш, фашисти стають благороднiшими, а червонi солдати страшнiшими».

Час – це теж батькiвщина… Але я, як i ранiше, iх люблю. Не люблю iхнiй час, а iх люблю.

* * *

Усе може стати лiтературою…

Найбiльше мене зацiкавив у моiх архiвах блокнот, де я записувала тi епiзоди, якi викреслила цензура. А також – моi розмови з цензором. Там же я знайшла сторiнки, якi викинула сама. Моя самоцензура, моя власна заборона. І мое пояснення – чому я це викинула.