У війни не жіноче обличчя

Навколо: «Е-ех! Ай-я-я!» І мат… Дiсталася якось iз ним до берега… У небi саме цiеi митi спалахнула ракета, i я побачила, що притягнула на собi велику поранену рибу. Риба велика, на зрiст як людина. Бiлуга… Вона помирае… Я впала бiля неi i заломила таке матюччя триповерхове. Заплакала з образи… І з того, що всi страждають…»

«Виходили з оточення… Куди не поткнися – скрiзь нiмцi. Вирiшуемо: вранцi почнемо прориватися з боем. Усе одно загинемо, так нехай загинемо гiдно. У бою. У нас були три дiвчини.

Вони приходили вночi до кожного, хто мiг… Не всi, звiсно, були спроможнi. Нерви, ви розумiете. Така справа… Кожен готувався померти…

Урятувалися вранцi одиницi… Мало… Ну, душ сiм, а було п’ятдесят, як не бiльше. Посiкли нiмцi кулеметами… Згадую тих дiвчат iз вдячнiстю. Жодноi вранцi не знайшов з-помiж живих… Нiколи бiльше не зустрiв…»

Із розмови iз цензором:

– Хто пiде пiсля таких книжок воювати? Ви принижуете жiнку примiтивним натуралiзмом.

Жiнку-героiню. Розвiнчуете. Перетворюете ii на звичайну жiнку. Самку. А вони у нас – святi.

– Наш героiзм стерильний, вiн не хоче зважати нi на фiзiологiю, нi на бiологiю. До нього немае вiри. А випробовувався не лише дух, а й тiло. Матерiальна оболонка.

– Звiдки у вас цi думки? Чужi думки. Не радянськi. Ви смiетеся з тих, хто в братських могилах. Ремарка начиталися… У нас ремаркiзм не пройде. Радянська жiнка – не тварина…

* * *

«Хтось нас виказав… Нiмцi дiзналися, де стоянка партизанського загону.

Оточили лiс i пiдходи до нього зусiбiч. Ховалися ми в дикiй гущавинi, нас рятували болота, туди карателi не заходили. Трясовина. І технiку, i людей вона затягувала намертво. Цiлими днями, тижнями ми стояли по шию у водi. З нами була радистка, вона нещодавно народила. Дитина голодна. Просить груди. Але мама сама голодна, молока немае, i дитина плаче. Карателi поруч. Із собаками. Якщо собаки почують, то всi загинемо. Уся група – душ iз тридцять. Вам зрозумiло?

Командир вирiшуе…

Нiхто не наважуеться передати матерi наказ, але вона сама здогадуеться. Опускае згорток iз дитиною у воду i довго там тримае… Дитина вже не кричить… Нi звуку… А ми не можемо звести очей. Нi на матiр, нi одне на одного…»

«Ми брали полонених, приводили до загону… Їх не розстрiлювали – надто легка смерть для них, – ми заколювали iх, наче свиней, шомполами, рiзали на шматочки.