У війни не жіноче обличчя

Я ходила на це дивитися… Чекала! Довго чекала того моменту, коли вiд болю почнуть лопатися iхнi очi… Зiницi…

Що ви про це знаете?! Вони мою маму iз сестричками спалили на вогнищi посеред села…»

«Я не запам’ятала пiд час вiйни нi котiв, нi собак, пригадую щурiв. Великi… З жовто-синiми очима… Їх була сила-силенна. Коли я видужала пiсля поранення, з госпiталю мене вiдрядили назад до моеi частини. Частина стояла в окопах пiд Сталiнградом. Командир наказав: «Вiдведiть ii до дiвочоi землянки». Я увiйшла до землянки i щонайперше здивувалася, що там немае жодних речей.

Порожнi лiжка з хвойних гiлок, та й годi. Мене не попередили… Я залишила в землянцi свiй рюкзак i вийшла; коли повернулася за пiвгодини, рюкзак свiй не знайшла. Жодних слiдiв речей, нi гребiнця, нi олiвця. Виявилося, що все миттю зжерли щури…

А вранцi менi показали обгризенi руки тяжкопоранених…

У жоднiй найстрашнiшiй стрiчцi я не бачила, як щури йдуть перед артобстрiлом iз мiста. Це не в Сталiнградi… Це вже було пiд В’язьмою… Уранцi мiстом йшли стада щурiв, вони йшли в поля.

Вони чули смерть. Їх були тисячi… Чорнi, сiрi… Люди жахалися з цього зловiсного видовища i тулилися до будинкiв. І саме тодi, коли щури зникли з наших очей, почався обстрiл. Налетiли лiтаки. Замiсть будинкiв i льохiв залишився кам’яний пiсок…»

«Пiд Сталiнградом було стiльки вбитих, що конi iх уже не боялися. Зазвичай харапудяться. Кiнь зроду не наступить на мертву людину. Своiх убитих ми зiбрали, а нiмцi лежали всюди.

Замерзлi… Крижанi… Я – шофер, возила ящики з артилерiйськими набоями, я чула, як пiд колесами лускали iхнi черепи… Кiстки… І я була щаслива…»

Із розмови з цензором:

– Так, нам тяжко далася Перемога, але ви повиннi шукати героiчнi приклади. Їх сотнi. А ви демонструете бруд вiйни. Спiдню бiлизну. У вас наша Перемога страшна… Чого ви домагаетеся?

– Правди.

– А ви вважаете, що правда – те, що в життi. Те, що на вулицi. Пiд ногами. Для вас вона така низька.

Земна. Нi, правда – те, про що ми мрiемо. Якими ми хочемо бути!

* * *

«Наступаемо… Першi нiмецькi селища… Ми – молодi. Сильнi. Чотири роки без жiнок. У льохах – вино. Закуска. Ловили нiмецьких дiвчат i… Десять чоловiкiв гвалтували одну… Жiнок було замало, населення тiкало вiд Радянськоi армii, брали юних. Дiвчаток… Дванадцять-тринадцять рокiв… Якщо вона плакала, били, щось заштовхували до рота. Їй боляче, а нам смiшно.