У війни не жіноче обличчя

Я тепер не розумiю, як я мiг… Хлопчик з iнтелiгентноi родини… Але це був я…

Єдине, чого ми боялися, щоб нашi дiвчата про це не дiзналися. Нашi медсестри. Їх стидалися…»

«Потрапили в оточення… Блукали лiсами, болотами. Їли листя, iли кору дерев. Якесь корiння. Нас було п’ятеро, один зовсiм хлопчисько. Щойно призвали. Уночi менi сусiд шепоче: “Хлопчисько напiвживий, все одно помре. Ти розумiеш…” – “Ти про що?” – “Менi один зек розповiдав… Вони, коли з табору бiгли, спецiально брали з собою молодого… Людське м’ясо iстiвне… Так рятувалися…”»

Ударити сили не стало.

Назавтра ми зустрiли партизанiв…»

«Партизани вдень приiхали на конях до села. Вивели з дому старосту i його сина. Сiкли iх по головi залiзними прутами, поки вони не впали. І на землi добивали. Я сидiла коло вiкна. Усе бачила… Серед партизанiв був мiй старший брат… Коли вiн увiйшов до нашого будинку i хотiв мене обiйняти: «Сестричко!!!» – я закричала: «Не пiдходь! Не пiдходь! Ти – вбивця!!!» А вiдтак онiмiла. Мiсяць не розмовляла.

Брат загинув… А що сталося б, якби вiн був живий? І повернувся б додому…»

«Уранцi карателi пiдпалили наше село… Урятувалися лише тi люди, якi втекли до лiсу.

Утекли без нiчого, з порожнiми руками, навiть хлiба з собою не взяли. Нi яець, нi сала. Уночi тiтка Настя, наша сусiдка, била свою дiвчинку, бо та весь час плакала. З тiткою Настею були п’ятеро ii дiтей. Юлечка, моя подружка, найслабша. Вона завжди хворiла… І чотири хлопчики, всi маленькi, й усi теж просили iсти. І тiтка Настя збожеволiла: «У-у-у… У-у-у…» А вночi я почула… Юлечка вмовляла: «Мамочко, ти мене не топи. Я не буду… Я навiть iсточки просити в тебе не буду. Не буду…»

Уранцi Юлечки вже нiхто не побачив…

Тiтка Настя… Ми повернулися в село на вуглинки… Село згорiло. Невдовзi тiтка Настя повiсилася на чорнiй яблунi у своему саду. Висiла низько-низько. Дiти стояли бiля неi i просили iсти…»

Із розмови з цензором:

– Це – брехня! Це наклеп на нашого солдата, який визволив пiв-Європи. На наших партизанiв.

На наш народ-герой. Нам не потрiбна ваша маленька iсторiя, нам потрiбна велика iсторiя. Історiя Перемоги. Ви не любите наших героiв! Ви не любите нашi великi iдеi. Ідеi Маркса i Ленiна.

– Так, я не люблю великi iдеi. Я люблю маленьку людину…

Із того, що викинула я сама

«Сорок перший рiк… Ми в оточеннi. З нами полiтрук Лунiн… Вiн зачитав наказ, що радянськi солдати вороговi не здаються. У нас, як сказав товариш Сталiн, полонених немае, а е зрадники.