У війни не жіноче обличчя

Хто iх замiж вiзьме? Усi знають, що ти чотири роки була на фронтi, з чоловiками…»

Не чiпайте мою душу. Напишiть, як iншi писали, про моi нагороди…»

«На вiйнi як на вiйнi. Це вам не театр…

Вишикували на галявинi загiн, ми стали кiльцем. А посерединi – Мишко К. i Коля М. – нашi хлопцi. Мишко був смiливий розвiдник, на гармошцi грав. Нiхто краще за Колю не спiвав…

Вирок читали довго: у такому-то селi силомiць вимагали двi пляшки самогону, а вночi… двох хазяйських дiвчаток згвалтували… А в такому-то селi у селянина… забрали пальто i швейну машинку, яку вiдразу ж пропили, у сусiдiв…

Присуджуються до розстрiлу… Вирок остаточний i оскарженню не пiдлягае.

«Хто розстрiлюватиме?» – Загiн мовчить… «Хто?» – Мовчимо… Командир сам виконав присуд…»

«Я була кулеметницею. Я стiлькох убила…

Пiсля вiйни довго боялася народжувати. Народила, коли заспокоiлася. За сiм рокiв…

Але я досi нiчого не пробачила. І не пробачу… Я радiла, коли бачила полонених нiмцiв. Я радiла, що на них шкода було дивитися: на ногах онучi замiсть чобiт, на головi онучi… Їх ведуть крiзь село, вони просять: «Мати, дай хлеба… Хлеба…» Я була вражена, що селяни виходили з хат i давали iм – той шматок хлiба, той картоплину… Хлопчаки бiгли за колоною i кидали камiння… А жiнки плакали…

Менi здаеться, що я прожила два життя: перше – чоловiче, друге – жiноче…»

«Пiсля вiйни… Людське життя було нiчого не варте.

Наведу такий приклад… Їду пiсля роботи в автобусi, раптом почали кричати: «Тримайте злодiя! Тримайте злодiя! Моя сумочка…» Автобус зупинився… Одразу – давка. Молодий офiцер виводить на вулицю хлопчиська, кладе його руку собi на колiно i – бах! – ламае ii навпiл. Заскакуе назад… І ми iдемо… Нiхто не заступився за хлопчину, не покликав мiлiцiонера. Не викликали лiкаря. А в офiцера всi груди в бойових нагородах… Я стала виходити на своiй зупинцi, вiн зiскочив i подав менi руку: «Проходьте, дiвчино…» Такий галантний…

Це я зараз згадала… А тодi ми ще були вiйськовими людьми, жили за законами военного часу.

Хiба вони людськi?»

«Повернулася Червона армiя…

Нам дозволили розкопувати могили, шукати, де наших родичiв пострiляли. За давнiми звичаями, поруч зi смертю треба бути в бiлому – у бiлiй хустцi, у бiлiй сорочцi. До останньоi своеi хвилини я це пам’ятатиму! Люди йшли з бiлими вишитими рушниками… Одягненi в усе бiле… Де вони його взяли?

Копали… Хто що знайшов – упiзнав, то i забрав.