У війни не жіноче обличчя

Тож мене iншi дiти кривдили змалку. Утiм, якщо вдома, крiм дiвчини, що йшла на фронт, нiкого бiльше з дiтей не було, також вiдмовляли, бо не можна залишати матiр саму. Ой, нашi матусi! Сльози в них не висихали… Вони лаяли нас, вони благали… Але я мала ще двох сестер i двох братiв, щоправда, значно молодших за мене, та цього не брали до уваги. Тут, як на грiх, з колгоспу всi пiшли, на полi нiкому працювати, i голова не хотiв нас вiдпускати. Отож нам вiдмовили. Пiшли ми до райкому комсомолу, i там вiдмовили. Тодi ми делегацiею з нашого району поiхали до обкому комсомолу.

Усi мов затялися, серця палали. Нас знову звiдти вiдправили додому. І ми вирiшили, якщо ми вже тут, у Москвi, то треба йти до ЦК комсомолу, на саму гору, до першого секретаря. Домагатися хай би там що… Хто доповiдатиме, хто з нас смiливий? Гадали, що тут, напевно, будемо тiльки ми, а там до коридору не можна було впхатися, – де вже там до секретаря потрапити. Молодь з усiеi краiни, багато хто побував в окупацii, i тепер вони жадали помститися ворогу за своiх загиблих близьких. З усього Союзу. Так-так… Словом, ми навiть трохи розгубилися…

Увечерi, втiм, потрапили до секретаря. Нас запитують: «Ну, як ви пiдете на фронт, якщо не вмiете стрiляти?» Тут ми хором вiдповiдаемо, що вже навчилися… «Де? Як? А перев’язувати вмiете?» А нас, знаете, в тому ж гуртку при вiйськкоматi районний лiкар учив перев’язувати. Вони тодi примовкли i вже серйознiше на нас поглянули. Ну, i козир у наших руках, мовляв, там не тiльки ми, а нас iще сорок душ, i всi вмiють стрiляти i надавати першу медичну допомогу.

Казали: «Ідiть i чекайте. Ваше питання буде вирiшено позитивно». Якими ж ми щасливими були, коли поверталися! Не забути того… Отак…

І вже за кiлька днiв ми отримали повiстки на руки…

Прийшли до вiйськкомату, нас вiдразу ж в однi дверi ввели, а з iнших вивели – я таку гарну косу заплела, звiдти вже без неi вийшла… Без коси… Постригли по-солдатському… І сукню забрали. Не встигла мамi нi сукню, нi косу вiддати. Вона дуже просила, аби щось вiд мене, мое в неi залишилося.

Вiдразу нас одягли в гiмнастерки, пiлотки, дали речмiшки i в товарний потяг закинули – на солому. Але солома свiжа, вона досi полем пахла.

Завантажувалися бадьоро. Жваво. З жартами. Пам’ятаю, що багато смiялися.

Куди iдемо? Не знали. Зрештою, нам було не так i важливо, ким ми станемо. Тiльки б – на фронт. Усi воюють – i ми. Приiхали на станцiю Щолкове, недалеко вiд неi була жiноча снайперська школа. Отож нас туди. У снайпери.