У війни не жіноче обличчя

І ось помiчаю: один нiмець з окопу пiдвiвся. Я клацнула, i вiн упав. І ось, знаете, мене всю затрясло, я чула, як стукотiли моi кiстки. Стала плакати. Коли по мiшенях стрiляла – нiчого, а тут: я – вбила! Я! Вбила якусь незнайому менi людину. Я нiчого про неi не знаю, але я ii вбила.

Потiм це минуло. І ось як… Як це сталося… Ми вже наступали, йшли повз невелике селище. Здаеться, на Украiнi. І там бiля дороги побачили барак чи будинок, неможливо було вже розiбрати, це все горiло, згорiло вже, лише чорнi каменi залишилися.

Фундамент… Багато хто з дiвчаток не пiдiйшов, а мене як потягнуло… Мiж тим вугiллям ми знайшли людськi кiстки, серед них зiрочки обгорiлi, це нашi пораненi або полоненi згорiли. Пiсля цього хоч скiльки я вбивала, менi вже не було шкода. Як побачила цi чорнi зiрочки…

…Повернулася з вiйни сива. Двадцять один рiк, а я вся бiленька. Я мала важке поранення, контузiю, погано чула на одне вухо. Мама мене зустрiла словами: «Я вiрила, що ти прийдеш. Я за тебе молилася день i нiч».

Брат на фронтi загинув. Вона плакала.

Мама плакала:

– Однаково тепер – народжуй дiвчаток чи хлопчикiв. Але вiн усе ж чоловiк, вiн зобов’язаний був обороняти Батькiвщину, а ти ж дiвчинка. Про едине я Бога прохала: якщо тебе покалiчать, то нехай краще вб’ють. Весь час ходила на станцiю. До поiздiв. Одного разу побачила там вiйськову дiвчину з обгорiлим обличчям… Здригнулася – ти! Я за неi теж потiм молилася.

У нас неподалiк будинку, а родом я з Челябiнськоi областi, так у нас там велися якiсь розробки руди.

Щойно починалися вибухи, а це бувало завжди чомусь уночi, я враз пiдхоплювалася з лiжка i передусiм хапала шинель – i бiгти, менi треба було хутко кудись бiгти. Мама мене схопить, пригорне до себе i вмовляе: «Прокинься, прокинься. Вiйна скiнчилася. Ти – вдома». Я приходила до тями, почувши ii слова: «Я – твоя мама. Мама…» Говорила вона тихо. Тихо… Гучнi слова мене лякали…»

У кiмнатi тепло, але Марiя Іванiвна закутуеться у важкий вовняний плед – iй холодно.

Веде далi:

«Хутко стали солдатами… Знаете, не було багато часу думати. Переживати своi почуття…

Нашi розвiдники взяли в полон одного нiмецького офiцера, i вiн був украй здивований, що в його розташуваннi вибито багато солдатiв i всi поранення тiльки в голову. Майже в те саме мiсце. Звичайний, повторював вiн, стрiлець не здатний зробити стiльки влучень у голову. Так точно. «Покажiть, – попросив, – менi цього стрiльця, який стiлькох моiх солдатiв убив.