У війни не жіноче обличчя

Але все одно мучився… Довго не мiг до нас звикнути…

Вийшли ми вперше на «полювання» (так снайпери це називають), моею напарницею була Маша Козлова. Замаскувалися, лежимо: я веду спостереження, Маша – з гвинтiвкою. І раптом Маша менi:

– Стрiляй, стрiляй! Бачиш, нiмець…

Я iй вiдповiдаю:

– Я спостерiгаю. Ти стрiляй!

– Поки ми тут з’ясовуватимемо, – каже вона, – вiн пiде.

А я iй свое:

– Спочатку треба стрiлецьку карту скласти, орiентири нанести: де сарай, берiзка…

– Ти, як у школi, розводитимеш паперову тяганину? Я приiхала не папiрцi перекладати, а стрiляти!

Бачу, що Маша вже сердиться на мене.

– Ну, то стрiляй, чого ти?

Так ми сперечалися. А тим часом, справдi, нiмецький офiцер iнструктував солдатiв. Пiдiйшов вiзок, i солдати ланцюжком передавали якийсь вантаж. Цей офiцер постояв, щось скомандував, потiм зник. Ми сперечаемося. Я бачу, що вiн уже двiчi показався, i якщо ми ще раз прогавимо, то це кiнець. Прогавимо його. І коли вiн з’явився втрете – це ж мить: то з’явиться, то сховаеться, – я вирiшила стрiляти.

Зважилася, i раптом така думка промайнула: це ж людина, хоч i ворог, але людина, i в мене якось почали тремтiти руки, тiло дрож проймае, морозом обсипало. Якийсь страх… До мене iнодi увi снi й тепер повертаеться це вiдчуття… Пiсля фанерних мiшеней стрiляти по живiй людинi було важко. Я ж ii бачу в оптичний прицiл, добре бачу. Начебто вона близько… І всерединi якийсь супротив… Щось не пускае, не можу зважитися. Але я перемогла себе, натиснула спусковий гачок… Вiн змахнув руками i впав. Убила його чи нi, не знаю. Але мене пiсля того ще дужче почали бити дрижаки, якось страшно стало: я – вбила людину?! До цiеi думки треба було звикнути. Так… Словом, жах! Неможливо забути таке…

Коли ми повернулися, почали у своему взводi розповiдати, що зi мною сталося, провели збори. У нас комсоргом була Клава Іванова, вона мене умовляла: «Їх не жалiти треба, а ненавидiти». У неi фашисти батька вбили. Ми, було, заспiваемо, а вона просить: «Дiвчатка, не треба, ось переможемо цих гадiв, тодi й спiватимемо».

І не вiдразу… Не вiдразу в нас вийшло. Не жiноча то справа – ненавидiти i вбивати. Не наша… Треба було себе переконувати. Умовляти…»

За кiлька днiв Марiя Іванiвна зателефонуе менi й запросить до своеi фронтовоi подруги Клавдii Григорiвни Крохiноi. І я ще раз почую…

Клавдiя Григорiвна Крохiна,

старший сержант, снайпер:

«Уперше страшно… Дуже страшно…

Ми залягли, i я спостерiгаю.