У війни не жіноче обличчя

А менi було соромно. І з такою совiстю ми жили протягом всiеi вiйни.

У медсанбатi до мене добре ставилися, але я хотiла бути розвiдницею. Попередила, що втечу на передову, якщо мене не вiдпустять. Збиралися з комсомолу виключити за те, що не пiдкоряюся вiйськовому статуту. Але все одно я втекла…

Перша медаль «За вiдвагу»…

Почався бiй. Вогонь шквальний. Солдати залягли. Команда: «Уперед! За Батькiвщину!», а вони лежать. Знову команда, знову лежать. Я зняла шапку, щоб бачили: дiвчисько пiдвелося… І вони всi встали, i ми пiшли в бiй… Вручили менi медаль, i того ж дня ми пiшли на завдання.

І в мене вперше в життi сталося… Наше… Жiноче… Побачила я на собi кров, як заволаю:

– Мене поранило…

У розвiдцi з нами був фельдшер, уже лiтнiй чоловiк. Вiн до мене:

– Куди поранило?

– Не знаю куди… Але кров…

Менi вiн, як батько, все розповiв…

Я ходила в розвiдку пiсля вiйни рокiв iз п’ятнадцять. Щоночi. І сни такi: то мiй автомат вiдмовив, то нас оточили. Прокидаешся – зуби скриплять.

Згадуеш – де ти? Там чи тут?

Скiнчилася вiйна, у мене було три бажання: перше – нарештi я не повзатиму на животi, а стану iздити тролейбусом, друге – купити i з’iсти цiлий бiлий батон, трете – виспатися в бiлiй постелi i щоб простирадла хрустiли. Бiлi простирадла…»

Альбiна Олександрiвна Гантимурова,

старший сержант, розвiдниця

«Чекаю на другу дитину… Моему синовi два роки, i я вагiтна. Тут – вiйна. І чоловiк на фронтi. Я поiхала до своiх батькiв i зробила… Ну, ви розумiете? Аборт… Хоча це тодi заборонялося… Як народжувати? Довкола сльози… Вiйна! Як народжувати серед смертi?

Закiнчила курси шифрувальниць, вiдправили на фронт.

Хотiла помститися за свою дитинку, за те, що я ii не народила. Мою дiвчинку… Мала народитися дiвчинка…

Просилася на передову. Залишили при штабi…»

Любов Аркадiiвна Чарна,

молодший лейтенант, шифрувальниця

«Ішли з мiста… Усi йшли… Опiвднi двадцять восьмого червня сорок першого року ми, студенти Смоленського педiнституту, теж зiбралися у дворi друкарнi.

Збiр був недовгим. Вийшли з мiста старою Смоленською дорогою в напрямку мiста Красного. Обережно рухалися окремими групами. Наприкiнцi дня спека спала, йти стало легше, пiшли швидше, не озираючись. Озиратися боялися… Стали на привал, i тiльки тодi глянули на схiд. Весь обрiй охопило багряною загравою, з вiдстанi сорока кiлометрiв здавалося, що вона заповнила небо. Зрозумiло стало, що i не десять, i не сто будинкiв горять.