У війни не жіноче обличчя

Тiльки мама залишилася з коровою…»

Олена Федорiвна Ковалевська,

партизанка

«Я навiть не замислювалася… Я мала спецiальнiсть, яку потребував фронт. І я анi секунди не роздумувала i не вагалася. Взагалi мало тодi траплялося таких людей, якi хотiли б пересидiти той час. Перечекати. Одну пам’ятаю… Молоду жiнку, нашу сусiдку… Вона менi вiдверто зiзналася: «Я люблю життя. Я хочу пудритися i фарбуватися, я не хочу вмирати». Бiльше жодного разу не бачила таких. Мабуть, вони мовчали, таiлися. Не знаю, що вам вiдповiсти…

Пам’ятаю, що винесла квiти зi своеi кiмнати i попросила сусiдiв:

– Поливайте, будь ласка.

Я невдовзi повернуся.

А повернулася за чотири роки…

Дiвчата, якi залишалися вдома, нам заздрили, а жiнки плакали. Одна з дiвчат, яка iхала зi мною, стоiть, усi плачуть, а вона – нi. Потiм узяла й помочила водою собi очi. Раз-другий. Носовичком. А то, мабуть, незручно, всi плачуть. Хiба ми розумiли, яка та вiйна? Молодi… Це тепер я прокидаюся вночi зi страху, коли менi присниться, що я на вiйнi… Лiтак летить, мiй лiтак, набирае висоту i… падае… Я розумiю, що я падаю.

Останнi хвилини… І так страшно, доки не прокинешся, доки цей сон не випаруеться. Стара людина боiться смертi, а молода смiеться. Вона – безсмертна! Я не вiрила, що помру…»

Ганна Семенiвна Дубровiна-Чекунова,

гвардii старший лейтенант, льотчиця

«Закiнчила медучилище… Приiхала додому, у мене хворiв батько. І раптом – вiйна. Запам’ятала, що був ранок…

Я дiзналася про ту страшну новину вранцi… Ще роса на листi дерев не висохла, а вже сказали – вiйна! І оцю росу, яку я раптом побачила на травi та деревах, так чiтко побачила, – я i на фронтi згадувала.

Природа перебувала в контрастi з тим, що коiлося з людьми. Яскраво свiтило сонце… Розквiтли ромашки, моi улюбленi, iх була сила-силенна на луках…

Пам’ятаю, ховаемося десь у пшеницi, день сонячний. Автомати нiмецькi – та-та-та-та – i тиша. Тiльки чуеш, як пшениця шумить. Знову нiмецькi автомати – та-та-та-та… І гадаеш: чи почуеш ти колись, як пшениця шумить? Цей шум…»

Марiя Опанасiвна Гарачук,

вiйськфельдшер

«Евакуювали нас iз мамою до тилу… До Саратова… Десь за три мiсяцi вивчилася там на токаря.

Дванадцять годин на день стояли бiля верстатiв. Голодували. На думцi одне – потрапити на фронт. Там бодай якийсь харч. Будуть сухарi й солодкий чай. Дадуть масло. Вiд кого ми це почули, не пригадую. Може, вiд поранених на станцii? Рятувалися вiд голоду, ну, i, звiсно, були комсомолками.