У війни не жіноче обличчя

До шкiл зганяли, до церков… Обливали гасом… Моя п’ятирiчна племiнниця – вона слухала нашi розмови – в мене спитала: «Тiтко Маня, коли я згорю, що з мене залишиться? Тiльки ботики…» Ось про що нашi дiти в нас запитували…

Я сама недогарки збирала… Збирала своiй подрузi родину… Кiсточки в золi знаходили, i де залишився шматочок одягу, хоч краечок який, дiзнавалися, хто це. Кожен свого шукав. Пiдняла я один шматочок, подруга каже: «Мамина кофта…» І впала. Хто у простирадло, хто в наволочку кiсточки збирав. Хто що принiс.

Ми з подругою – в сумочку, i половини сумочки не набрали. У могилку спiльну все складали. Усе чорне, тiльки кiсточки бiлi. І кiсткова зола… Я ii вже впiзнавала… Вона – бiла-бiлесенька…

Пiсля того хоч би куди мене вiдправляли, я не боялася. Дитинка в мене була маленька, з трьох мiсяцiв я ii вже на завдання брала. Комiсар мене вiдправляв, а сам плакав… Медикаменти з мiста приносила, бинти, лiки… Помiж ручками та нiжками покладу, пелюшками перев’яжу i несу. У лiсi пораненi вмирають.

Треба йти. Треба! Бiльше нiхто не мiг пройти, не мiг пробратися, скрiзь нiмецькi та полiцейськi пости, лише я проходила. З дитинкою. Вона у мене в пелюшках…

Тепер зiзнатися страшно… Ох, важко! Щоб була температура, дитинка плакала, сiллю ii натирала. Вона тодi червона вся, по тiлу висип пiде, вона кричить, зi шкiри пнеться. Зупинять на посту: «Тиф, пане… Тиф…» Вони женуть, щоб швидше йшла: «Век! Век!» І сiллю натирала, i часничок клала. А дитятко маленьке, я його ще грудьми годувала.

Як пройдемо пости, дiйду до лiсу, плачу-плачу. Кричу! Так дитиночку шкода. А за день-два знову йду…»

Марiя Тимофiiвна Савицька-Радюкевич,

партизанська зв’язкова

«Пiзнала, що таке ненависть… Уперше пiзнала це почуття… Як вони можуть ходити по нашiй землi! Хто вони такi? У мене пiдвищувалася температура вiд цих сцен. Чому вони тут?

Пройде колона вiйськовополонених, i сотнi трупiв залишалися на дорозi… Сотнi… Тих, якi падали без сил, вiдразу ж пристрiлювали. Їх гнали, як худобу.

За мертвими вже не голосили. Не встигали ховати – так багато iх було. Вони довго лежали на землi… Живi жили з мертвими…

Зустрiла зведену сестру. Їхне село спалили.

У неi було трое синiв, жодного вже немае. І будинок спалили, i дiтей спалили. Вона сяде на землю i хитаеться з боку на бiк, колише свою бiду. Пiднiметься – i не тямить, куди йти. До кого?

Ми пiшли до лiсу всi: тато, брати i я. Нiхто нас не агiтував, не змушував, ми – самi.