У війни не жіноче обличчя

Як уявлю свою дружину…» Я розплакалася з образи, менi то було гiрше смертi – сидiти в такий час у тилу. Розумом i серцем я витримувала, я не витримувала фiзично. Фiзичнi навантаження… Пам’ятаю, як тягали набоi на собi, тягали гармати по багнюцi, найпаче на Украiнi, така важка земля пiсля дощу або навеснi, вона наче тiсто. Навiть ось викопати братську могилу i поховати товаришiв, коли ми всi три доби не спали… навiть те важко. Уже не плакали, щоб плакати, теж потрiбнi сили, а хотiлося спати. Спати i спати.

На посту я ходила не зупиняючись сюди-туди i вiршi вголос читала. Деякi дiвчата пiснi спiвали, щоб не впасти i не заснути…»

Валентина Павлiвна Максимчук,

зенiтниця

«Вивозили поранених iз Мiнська… Я йшла на високих пiдборах, соромилася, що мала на зрiст. Пiдбор один зламався, а тут кричать: «Десант!» І я босонiж бiжу, а черевички в руцi, шкода, дуже гарнi черевички.

Коли нас оточили i бачимо, що не вирвемося, то ми з санiтаркою Дашею пiднялися з канави, вже не ховаемося, стоiмо на повний зрiст: нехай краще голови набоем зiрве, нiж вони вiзьмуть нас у полон, будуть знущатися.

Пораненi, хто мiг встати, теж повставали…

Коли я побачила першого фашистського солдата, я не в змозi була слова вимовити, мову вiдiбрало. А вони йдуть молодi, веселi й усмiхаються. І хоч би де вони зупинилися, хоч би де побачили колонку чи колодязь, починали митися. Рукава у них завжди закасанi. Миються, миються… Кров навколо, галас, а вони миються, миються… І така ненависть охоплювала… Я прийшла додому, я двi блузки помiняла.

Так усе всерединi протестувало проти того, що вони тут. Я не могла спати ночами. Я-а-а-ак?! А сусiдку нашу, тiтку Клаву, паралiзувало, щойно вона побачила, як вони ступають по нашiй землi. У неi вдома… Вона невдовзi померла, бо цього не подужала…»

Марiя Василiвна Жлоба,

пiдпiльниця

«Нiмцi в’iхали до села… На великих чорних мотоциклах… Я пильно вдивлялася в них: вони були молодi, веселi.

Завжди смiялися. Вони реготали! Серце зупинялося, що вони тут, на твоiй землi, ще й смiються.

Я лиш мрiяла помститися. Уявляла, як загину i про мене напишуть книжку. Залишиться мое iм’я. Такими були моi мрii…

У сорок третьому роцi народила доньку… Це вже ми з чоловiком прийшли в лiс до партизанiв. На болотi народила, в копицi сiна. Пелюшки на собi сушила, покладу за пазуху, зiгрiю i знову сповиваю. Навколо все горiло, палили села разом iз людьми.