Дороги, які нас вибирають

У хатi живе голова колгоспу, двадцятип’ятитисячник, сухотний робiтник з Чернiгiвськоi музичноi фабрики. Тетяна попросилася до нього домашньою робiтницею, вiн впустив ii до ii ж хати. Вона варила iсти, прибирала, а голова колгоспу колотився по господарству i в нього нiчого не виходило. Господарство розпадалося. І тодi Тетяна почала пiдказувати йому: найперше, навiсь замки на стайнi, бо кожного ранку колгоспники розбирають своiх коней або крадуть лiс продають у Нiжинi, або iдуть у хуру, а колгоспноi роботи не роблять.

Яру пшеницю вже пора сiяти, i сiй ii за Попiвною, а гречку посiеш пiзнiше.

Голова прислухався до Тетяниних порад, справи пiшли на краще. Усi в колгоспi знали, хто насправдi керуе колгоспом. Та й сам голова не приховував, чиiми порадами живе i керуеться. А восени, на звiтних зборах, попросив громаду, аби вiдпустила його до мiста, на фабрику, а на голову обрали Тетяну. Люди так i вчинили. Примчало з мiста районне начальство – пiзно, люди й слухати його не хотiли. Бiдолаху ж робiтника виключили з партii.

Може, ще б довго головувала Тетяна, та повернувся з заслання Андрiй i поставив умову – виiхати з села. «Нехай проклята буде земля, з-за неi я карався в далеких краях, вона нiколи не принесе нам добра. Ти як хочеш, а я подамся до мiста».

У Чернiговi вони стяглися на будиночок, обое працювали на музичнiй фабрицi. Андрiй слюсарював, а вночi сторожував. Осiннi ночi довгi, знiчев’я почав заникувати пiд повiтку, де стояли вибракуванi пiанiно та роялi.

Мав бездоганний музикальний слух, грав на багатьох iнструментах, почав бринькати на пiанiно, пiдтягувати голосники, мiняти попсованi дерев’янi частини, струни. По кiлькох днях попросив випробувати два роялi. Вони годилися для продажу. Так став настройщиком роялiв. Дожили з Тетяною вiку в Чернiговi.

Трагiчнiшою виявилася доля Тетяниноi сестри – Ольги. (Довга-предовга коса, печальнi добрi очi, сумовитий голос i тиха пiсня.) Пам’ятаю iхню старосвiтську хату, чисто вимазану долiвку з сонним котом, макiтерку з насiнням на столi.

Взимку ми з братом приiздили iз сусiднього села в гостi на лижах, влiтку приходили пiшки. Пам’ятаю рясну шовковицю перед хатою, i ми на нiй, наче горобцi.

Також рвала на собi жили, також стягнулася на господарство. Їi чоловiк, Іван, вивчився на водiя, шоферував у колгоспi. Мала сина й дочку. Розпочалася Друга свiтова вiйна. Спочатку забрали на фронт Івана, далi – рити окопи – шiстнадцятирiчного сина, Григорiя.