На брата брат

Дев'яносто один рiк! Людська подоба iз зморщок i шкураткiв, нiчого не бачить, погано чуе, ледве-ледве човгае ногами. Сидить на лежанцi, квилить:

– На людей смерть, а про мене забула. Жду ii, виглядаю, як парубок невiсту, а вона не йде…

– Мамо, не скиглiть, – Супрун. – Пiвчарупинки вип'ете?

– А iсть добре. І навiть п'е, ще проживе, – скрушно мовила Мокрина.

Стара випила й знову:

– Хоч би померти за тепла. – (Останнiй клопiт, останне прохання в Бога – не завдати людям прикростi.)

– Отак цiлий день… Аж голова болить, – поскаржився Супрун, але без злостi.

И Матвiевi защемiло пiд серцем: добрий чоловiк його брат, iнший би на таку поторочу, нахлiбницю, ще й не свою – з жiнчиного роду, – давно б запiкся лютiстю, а вiн – лишень так, для порядку, погримуе на неi, але ставиться з повагою i милосердям. Мабуть, i жiнку терпить з милосердя, та й куди дiнеться? А може, любить? Чи можна любити таку гороб'iху? И зустрiвся з Мокрiшою поглядами, й щось засвiтилося в ii очах, аж йому стало страшно.

Їли з великоi миски, дiти хапали одне поперед одного. Матвiй помiтив, що ложки в усiх – i в нього теж – щербатi, пообгризуванi, чомусь згадалися ложки у власному домi – новенькi, грушевi, з держальцями-рибками.

– Я все про свое, – схаменувся Супрун. – А як же ти маешся? Федора цвiте, як рожа? – й дивився на брата радiсним свiтлим поглядом. Супрун помiтив, що слова про рожу-Федору не сподобалися Мокринi.

– Яке вже цвiтiння. Горшки, дiти…

– Що там – двое дiтей…

– Дрiбнi дiти…

– Дрiбне лихо… – засмiявся.

 – Хазяйство твое як?

Матвiй хотiв похвалитися ще однiею прикупленою сiножаттю й прикусив язика. У Супруна немае жодноi сiножатi.

Сидiр з ними не вечеряв – узяв лусту хлiба та кришень ковбика й потягнув з хати.

– Нелюда твiй придбанець, – сказав Супрун, i Матвiй зрадiв, що знайдено розмову, та розповiв про Сидора, про пiдчерченi бортi та судну копу. Охкала Мокрина, втрутилася й стара з лежанки – голова ii, на подив, була свiтла, вона пам'ятала все од малечку, й теж розповiла, як колись судили бортного злодiя i повiсили на його власнiм мотузянiм злодiйськiм лазивi.

Розмови вистачило до смерку.

По тому ще сидiли на колодцi бiля тину, за яким на яблуневому гiллi сушилися грубi полотнянi сорочки та Супруновi споднi, курили.

…Знайоме подвiр'я, знайомi сутiнки, знайома шовковиця, на яку лазили хлопчаками з куснями хлiба пiдвечiркувати. Але спогади не тривожили Матвiя, нiби й не вiн тут жив, а хтось iнший.