На брата брат

Вiн увесь – вiд чуприни на головi до п'ят – над Синичкою у своему хуторi, врiс у нього душею, думками, хутiр один вабив i манив його, тiльки там вiдпочивав по-справжньому, тiльки там знаходив спокiй. Вiн домашнiй, як гарний кiт, i нiчого йому бiльше у свiтi не треба, нiкуди його не поривае, нiчого особливого не прагне, на вiдмiту вiд Супруна, про котрого пiдозрюе, що йому погано тут, не лiпше було б i деiнде. Супрун сам не знае, чого хоче, i весь час згадуе Сiч, вогненний Днiпровий заплав, пiдпалений татарами степ, козацьку лаву, що летить за помахом пiрнача.

То було життя! Хоч навiть там вiн марудився, часто не тримався строю, – через те й не вибився у значнi козаки, не доскочив чину, а про статок так i зовсiм не думав. Є такi люди, якi народженi для степу, для дороги, вони не вiдають, що дороги для того й iснують, щоб приводити до двору, додому, до затишку, до сiм'i.

У Супруна тютюн домашнього посiву, мiшаний з коренем-рубанкою, у Матвiя – прилуцький, турецького заводу, пахучий, щiпливо-солодкий. Супрун закурив з братового гамана, мовив з невеликим лукавством:

– Панський дух у мене увiйшов.

Може, стану паном? – i заскалив око, як кiбцюватий пiвень.

Матвiй збагнув – той камiнчик у його город, – не пiдняв.

– Панiв Хмiль за Буг прогнав…

– Лядських прогнав, та своi прокльовуються. Уб'ються в колодочки, розпустять пiр'я. І буде, як у Польщi…

– Ми ж не пiд Польщею, пiд Москвою…

– А буде, як у Польщi, – вперто повторив Супрун.

– Чого не як у Москвi? Там оддавна пани й мужики… Холопи.

А в нас… Гетьман мислить по-iншому: якi в кого були привiлеi i якi хто мае нинi – затвердити. Укласти твердi козацькi реестри. Широкi… – сказав поспiшливо… – Всi, хто ходив з Хмелем у походи, мають бути внесенi в тi реестри. Посполитi платитимуть стацii…

– Помiж нами такого не водилося зроду, щоб гетьман, полковники або сотники володiли людьми.

– Гетьман Хмiль давав села на ранг…

Супрун мовби не почув того.

– Козаки шинкують горiлкою на чарки, чого теж зроду не водилося. Однi наживаються, iншi збувають останне.

Не встигнемо тричi чхнуть, як уже шляхта на шию сяде.

– Чого б то?

– Бо писар сам iз шляхти. Душа його шляхтянським лоем вимазана, i сам увесь у тому лою.

У першу мить Матвiй не зрозумiв, про кого мова, й перепитав:

– Який писар?

– Той пан, що булаву у Юрка видурив.

Матвiй образився.

– Гетьман…

– За шкапу вимiняний.

Матвiй покрутив головою: не подобалася йому така балачка, не сподiвався почути таке вiд брата.