На брата брат

Розглядаючись, Матвiй оступився з пенька просто на ногу маленького невиразного чоловiчка в плескатiй шапцi та козацькiм жупанi, й той зненацька зойкнув по-московському: «Ах, отдавил», злякався, замикуляв очима. То був московський вивiдця, але козаки не мали звичаю проганяти будь-кого з ради, та й були захопленi пильною, важливою справою, на вивiдцю махнули рукою.

Юрiй Хмельницький, який стояв у свiтлицi бiля вiкна, чув те й змушений був вийти на подвiр'я.

– Панове козаки, я ще молодий та недосвiдчений, не маю сили кермувати народом, – прорiк мовби не з свого голосу, завчено, i враз похитнувся, притис до грудей руки, мовив щиро: – Сум та журба мене гнуть по вiтцевi моему, не маю я сили…

Козаки дивилися на Юрiя з ласкою та спiвчуттям.

Матвiевi аж сльоза защипала пiд оком – гетьманича знав особисто, не раз гомонiв з ним, шкода його. Потягнувся думкою за гетьманичем… а випiрнув бiля Виговського. Той мудрiший, надiйнiший i поцiновуе його, Матвiя, вельми. Не мiг остаточно зупинитися мислю нi на тому, нi на тому, спека розтоплювала мiзки, по жолобку спини повз струмiнець поту, i всi iншi чемрiли вiд спеки, волiли швидше звершити вибори.

– Хмельниченка! Юрася!

На другу приступку ганку ступив сотник особистоi охорони Хмельницького Лук'ян Зiрниця, звернувся до козакiв дзвiнким голосом:

– Хмельниченка – гетьманом. Нехай у нас буде слава такая, що й за гетьмана Хмельницького. Поки молодий, навчатимуть його добрi люди, а дiйде лiт, сам правитиме.

Нехай i Виговський, i Носач, i всi лишаються на своiх урядах, як за небiжчика Хмельницького було.

Юрiй на крок вiдступив вiд столика:

– Не можу я…

– Не пустимо Хмельниченка з уряду гетьманського! – лунало бiля ворiт.

– Не пустимо! – вiдгукнулися бiля конюшнi.

– Вчитися менi треба.

– Ну то й вчися, – знову сказав Зiрниця. – Булава й бунчук нехай будуть при тобi, а поки дiйдеш лiт, вiйськом правитиме Виговський i булаву й бунчук братиме, коли треба, в Хмельницького, а повернувшись, знову тобi до рук оддаватиме.

Се вельми сподобалося радi, люди люблять, коли за них мислять iншi, та ще коли й сiно цiле, й вiвцi ситi.

Але Виговський ще якийсь час вiдмовлявся, правдиво чи удавано, клав хрестом руки на грудях, й що дужче вiн вiдмагався, то дужче наполягала рада.

– Дайте часу подумати, – врештi попросив вiн.

Рада дала три днi.