На брата брат

Навiть коли б деякi украiнськi епископи погодилися на те, то куди було подiтися епископам Луцькому, Перемишльському та Львiвському, якi лишалися пiд владою польського короля й не могли того вчинити, коли б навiть хотiли; Украiнська риза тим царським велiнням розпанахувалася надвое. Стоячи бiля гетьманськоi труни, Виговський отримав вiд Бутурлiна суворий наказ не допускати епископiв до виборiв митрополита, гнати iх пiд руку Никона, патрiарха московського, одначе Виговський одказав, що се супроти всiх прав i законiв, супроти людського серця й що епископи нехай обирають митрополитом кого схочуть.

Найдужче ж тих старшин i самого Хмеля в останнiй час турбувало, що цар i бояри почали вимагати, аби були скасованi украiнськi давнини; щоби всiляких урядовцiв – старост, бурмiстрiв, полковникiв, отаманiв – не обирала люднiсть, а настановляли московськi воеводи, якi вже обсiлися в Киевi (й накидали оком далi), угрунтували тут фортецю, поставили свое вiйсько й правили на свiй розсуд, зневажаючи поради та накази гетьмана, вони дивилися на Украiну як на новий прибуток, хапалися за кожну можливiсть, аби прибрати украiнське поспiльство до своiх рук.

Одначе було немало й iнших старшин, тих, якi вже отримали вiд царя грамоти на маетностi в Украiнi (поки що боялися показувати тi грамоти, тримали iх у скринях), сподiвалися на новi, та й надто живi були в людськiй пам'ятi польськi кривди, свавiлля польськоi шляхти, ii бундючнiсть, гонор, захланнiсть.

І тi й тi посилалися на поспiльство, всi звитяжцi, як i всi можновладнi лиходii, посилаються на нього, навертають, хилять, женуть його до себе й вихваляють його чесноти та мудрiсть, а поспiльство витрiщае очi й здебiльшого бреде за тими, хто дужче зареве з поставленоi на майданi бочки, та ще й нацiдить iм з тiеi бочки хмiльноi браги.

Свого часу те поспiльство грюкало кулаками у ворота, те ж, яке втовпилося на подвiр'я, непевно озиралося. Вiд ганку, розчахуючи плечима товпу, в неi вбуравлювалися осавули, гукаючи:

– Кого волiете настановити гетьманом?

– Хмельниченко нехай пануе, – зринало в кiлькох мiсцях, але несмiливо.

Осавули перепитували вдруге, втрете, й голоси набирали сили, гримiли:

– Хмельниченка, Хмельниченка!

І тiльки два чи три несмiливi голоси вимовили iм'я Пушкаря, та один – Лiсницького. Матвiй пошукав очима Пушкаря й не знайшов його, чи вiн лишився за ворiтьми, чи зовсiм не прийшов нараду.