На брата брат

Тут i там над плесами кружляли чайки, вихоплювали з води глушене риб'яче дрiб'я й або з'iдали на лету, або шугали до високоi скелi, декотрi ж сiдали на велетенського дуба, який застряг мiж камiнням другоi лави. Дуб був бiлий, аж жовтий, вишмулений, наче кiстка, й бiлi хребцi колишнiх вiт стримiли до неба, на одному з них сидiла велетенська чайка й рвала чималу рибину, котра ще стрiпувала хвостом; друга лава випиналася гостряками каменiв, сивих на верхiвках вiд пташиного послiду, й вода на нiй не спадала рiвним потоком, а клекотiла, й бурхала, й била гарматними ударами, закручувала внизу шаленi вири, а нижче також стримiло кiлька гострих каменiв, якi збивали воду в вузьку горловину, й далi вона падала стрiмко вниз, в чорну безодню – пекло, яке булькало й клекотiло, розбивало струменi на бризки, що з них вставала золотаво-червона райдуга.

Райдуга – вгорi, пекло – внизу. В повiтрi стояв рiзкий запах спiненоi води, розпеченого каменю, водяного зiлля, яке обривали зi скель бурхливi потоки.

Клекiт i гуркiт, i все одно тиша, тихiша за будь-яку iншу тишу, згуки природи – то не гомiн, то безгомiння, вслухавшись у яке можна почути плин власноi думки i кровi в жилах. Ще й на багато верстов довкола – нiкого-нiкого, тiльки вода, та камiнь, та чайки, та баклани, якi нiмими чорними привидами сидять на високих, з побiленими послiдом верхiвками стрiмких скелях правого берега. Лiвий берег низинний, сiрий, хапае пустельнiстю за серце, й коли людина дивиться на нього, ii огортае безпричинна туга.

Коли ж вона дивиться зi скелi на Днiпро, який перед нею неначе на долонi, на борiння води та каменю, вона думае про вiчне, невмируще, пiдноситься душею й навiть забувае про власну смерть. Хоч смерть тут – близько-близько; на цих порогах, на цих каменях од давнiх давен, од похмурих варягiв i диких кочiвникiв до нинiшнiх козацьких часiв погинуло безлiч люду, але та смерть не вiд неправди, не вiд чварiв людських i лютостi людськоi, й вона забуваеться; тут упокорення й благiсть, i думки про велич Бога, про смиреннiсть та покору, про добро та iстину. Тут можна сидiти непорушно годинами, днями – вiчно, перетворившись на камiнь та навiки замкнувши в собi раз знайдену, едино правдиву думку.

Вище першоi лави – високий камiнний острiв, на ньому верби, осокори та велетенськi дуби, неначе зачарованi, вкритi молодим зеленим листом, i кипучий дубняк понад водою, й верболози в низиннiй частинi острова, який кiнчаеться пiщаною косою.