На брата брат

И ще не дiйшов до високоi стiни очеретiв з сивими запорозькими мiтелками-чубами, як загата, в яку засунув пiдпал, спалахнула од верху до низу, довгий, вузький язик полум'я хитнувся, лизнув новеньку стрiху. Воли перестали ремигати, здивовано повернули голови, вогонь освiтив iх, зробив з гнiдих кривавими, в спокiйних, добрих волових очах затанцювали кривавi промiнцi. Тим часом загата з протилежного боку хати горiла також – вогонь виiв чималеньке дупло й роз'iдав просянку далi. Куценька постать у короткому жупанi пiдвелася, згинцi, заячим скоком хуркнула до кропив'яноi та нехворощаноi шалини.

Але перш нiж сховатися в нiй, оглянулася – полум'я бурхало на всю силу, просянка трiщала, вогненна жужелиця здiймалася в небо; постать перехрестилася й прошемрiла сухими губами:

– Слава гетьману Безпалому!

И так само перехрестилася бiля очеретiв iнша, висока постать, прорекла:

– Слава гетьману Цюцюрi!

За хвилину процокотiли копита по дорозi до лiсу, а ще за мить – по дорозi в степ.

З-за хмари викотилася мiсячна пательня, зеленаво-блiда, вияснена до блиску, на якiй брат виважував на вилах брата в даремний пострах усiм iншим братам, i освiтила сонне село, палаючу хату на горбi, на димарi якоi нiмо волав на помiч дерев'яний пiвень, а бiля димаря примостилася зiщулена темна грудка з пiдтисненими бiлими лапками – чи то домовик, чи кiт.

II

Степ переймав воду гранiтними скелями, але вода виявилася дужчою, розiрвала камiннi обiйми й клекотiла, i скипала буком, й мчала вниз, до моря, спадаючи грiзними лавами.

Могутня, жива i вже приречена, а може, приречена од першого дня свiтотворення, як приречене все суще – на буяння, клекiт i смерть, на все й на нiщо. Перша лава спадала чистим, наче шкло, потоком, й справдi, зоддалiк здавалося, що то шкло, вигнуте й нерухоме, крiзь яке подекуди просвiчуеться камiння. «А вода по каменю, а вода по бiлому…»

Це шкло було припасоване з правого берега до великого, замшiлого каменя, нижче якого на днi виднiв ще один камiнь – у глибинi сiрiла спина потвори, на якiй гралися червоноперi рибки, там же, де лава спадала, було бiло-бiло й пiняво, переколочено, окремi струменi цвiркали високо в небо, а далi вода знову мчала рiвним ясним потоком, ледь-ледь запiнюючись подекуди над схованими в глибинi каменями або перекочуючись через них.