На брата брат

Думки його двоiлися: зваба влади солодкою отрутою набiгала в серце, надпив ii з чари ковток, з самого верху, найпрiснiшого, всi солодощi на днi (хилиться до його нiг, неначе мак при дорозi, вiйсько, дзвонять у церквi дзвони на його честь, благословляють хрестами епископи, гримають гармати на баштi), але там же й отрута. Пам'ятав, якою нелюдською напругою iнодi стримував вiд непокори вiйсько Хмiль, як важко, до розлому голови, виважував плани битв, як скаженiв i як стриг крижаними очима поля тих битв, як мало спав, як багато пив, як хапався правицею за серце i як рано впав, пiдтятий втратами та невдачами.

Так то Хмiль – могутнiй, залiзний чоловiк. А вiн чоловiк звичайний, не зовсiм крихкий, але без крицi в серцi, з добротою i ваганнями, з хитрощами й лукавством – наодинцi поцiновував себе тверезо. Чи витримае? Можна б i одiйти завчасу… й тодi шкодувати весь вiк… Якби якась вища сила розсудила раз i назавжди, подала певний знак…

Не подасть. Все – у власнiй правицi. И невiдомi не тiльки путi Господнi, а й твоi власнi.

Куди ступити перший крок? Гетьмана всi вважали хитрим. Хитрими здебiльшого вважають всiх писарiв, а вiн з суддiвського пiдписача пiднявся до генерального писаря вiйська Запорозького. І був розумний. На радi говорив останнiм, вислухавши думки всiх, виваживши, переваживши, одмiрявши рiвно стiльки, скiльки треба. І всi майже завжди погоджувалися з ним. Навiть Богдан. Хитрим вважали, бо нiколи його не бачили п'яним, знали, бачили, що любить жiночi солодощi, й нiколи не вловили на нецнотi; а ще любив ошатний одяг, був охайний, чисто пiдголений, акуратний. Всi папери розкладенi по скриньках, пера – затемперованi, нiколи нiчого не згубив, нiколи нiчого не забував. Скарб, а не писар. Але сам Виговський знав: що б вiн не сказав, якою б мiркою не вiдмiряв, за ним ще стоiть гетьман. Його рiшенець останнiй, його помилка вiдвiчальна. Хмiль свое право панувати, повелiвати, навiть право на помилки, а то й своевольства, завоював шаблею, хоробрiстю, широтою душi, був вiн непостiйний i мiнливий, то ласкавий, то гнiвний, то зi всiма запанiбрата, а то й не приступися до нього, буйний в хмелю, розчулений в добротi. Виговський – завжди стриманий, зо всiма рiвний, гнуздав своi пристрастi, всiх вислуховував з увагою – таких людей не вельми люблять, iх шанують, i все. У нього питали ради й поради, за рiшеннями йшли до Хмеля. І ось тепер всi рiшення йому приймати самому. И треба було хоча б чимось застерегтися. И вiн сказав:

– Не вiзьму сеi булави.