На брата брат

Тяжкий час настав, тяжка година. И нiхто нам не зичить добра. Хмiль царю московському пiдкорився, й ми з ним. І я Хмелевоi домови ламати не гожий, хоч вона й не на вiчнi часи, з смертю Хмеля втратила силу. Але нинi цар прислав такi умови, що за ними козацькi вольностi зводяться на хух. Я ж нi в чиiй неволi бути не хочу. І поготiв вести когось за собою в неволю. Ось вже зараз вiн на догоду ляхам вимагае, щоб я покарав Антона Ждановича, котрий скурав Кракiв i Варшаву. Ждановича посилав туди не я, а Хмiль… Зрiкаюся булави й нарiкаю обрати когось iншого, хто на такi факцii здатний або хто вмiе знайти викрут чи хоча б стежку хитру… – й замовк.

Стояв над козацьким морем i зорив у далечiнь. Вона була порожня й сумна. Вижатi ниви: стернi в полi й стернi в серцi, й невидимий слiд за журавлями, якi полетiли й вернуться, i нiколи не вернеться прогаяне людиною, втрачене, загублене. Ген на горi – мовби й не вiдбувалося нiчого у свiтi – вимахував руками вiтряк о двох палубах, молов мливо, молов, як i десять, i сто, й, може, тисячу лiт тому, й мельника, який меле зерно, нiчого, окрiм борошна, не обходить, щоб було м'яке i сухе. На мить гетьман позаздрив тiй невiдомiй людинi i уявив мельником себе, обiп'ятого мiшком, обсипаного борошном.

Не вiзьму сеi булави Тяжкий час настав, тяжка година

– Майже всi ви горiли в огнi збаразькому, берестечковому, корсунському… Мали тодi перед собою певного ворога i певну путь. А тепер путь треба видивлятися й вивiряти кожен крок… Гетьман ступае попереду… Обмислiть же гаразд, кому найбiльше вiрите, за ким пiдете без вагання.

Щоб не звинуватили потiм, якщо та путь виявиться гарячою…

Вiдтиснутий корсунцями, Матвiй стояв пiд самим лiсом – кiлька невисоких, корякуватих дубiв, а далi дорога в прижовклу осiнню березово-кленову гущавiнь, звiдси не чув, що говорив гетьман, тiльки бачив, як пiшов вiн з горба, як за ним побiгла старшина, меткий Богун вхопився за обсипану самоцвiтами гнуздечку, ще кiлька старшин майже силомiць стягли Виговського з коня й повели на горб, а вже назустрiч iшов тлустий, важкий Зарудний, нiс на випростаних руках булаву:

– Пануй, батьку!

И ще кiлька голосiв:

– Станьмо одностайно за нашi вольностi!

– Не хочемо перемiн! Волiемо, щоб було, як колись.

– Пануй, пiдемо за тобою хоч у пекло!

И жодного iншого голосу.

Сi голоси були дужi, на все поле, й Матвiй чув iх. І косував оком назад, пiд сусiднього дуба, де з гуртом козакiв стояв полтавський полковник Мартин Пушкар.