На брата брат

Матвiй хоч сам не поодлежував бокiв по сiчових куренях – ставив риболовнi гарди по рiчках та тягав важкi матули по озерах – все ж набачився там всякого – доброго й поганого. І мiркувалося йому, що самими тiльки походами, гультiпацтвом та шаблюванням жити не можна, що галасом та танцями нарiд не нагодуеш, а треба сiяти хлiб, i класти зруби, i брати в оборону не лише лицарську Сiч, а увесь край, отож корiнь життя не вони, сiчовики, а всi козаки, й насамперед городовi й посполитi також.

Херхелювали ж обидвi сторони – i запорожцi, й Виговський, вони знали: якщо не визнають його гетьманом, вiн булави не покладе i шкоди iм завдасть немалоi, отож вдавали благословення, Виговський також вiдав, що якось обiйдеться без запорожцiв, але лiпше, коли матиме з ними спiлку.

…Та ось вже сивий потягнув повiддя, з лiвоi руки махнули, привiтали сивими чупринами очерети Ястребщини – болота, недавнечко прикупленого Матвiем разом з лужком – Обложками, блиснуло помiж дубiв озерце – Рогачик – також Матвiеве, i кiнь зупинився бiля високих цвяхованих дубових ворiт, в ушули яких поввiрчуванi мiднi кiлечка для в'язання коней.

І ось вже веде в поводi коня й чуе, як знайомо дзiнькае в дiйницю молоко – челядниця Явдоха саме доiть у хлiвi корови – вiд того на душi стае спокiйно, затишно (бачить навiть мисленим зором, як тугi цiвки б'ють у спiнене молоко на днi дiйницi), Явдоха подоiть корови й носитиме до хати дiйницi, прикриваючи iх хвартухом вiд пристрiту, хоч тут i пристрiвати нiкому, але так ведеться, i ось вже ступае по дошках ганку, вже вицiловуе Федору та накидае iй на високi плечi легкий, бiлоносовий, пiдбитий хутром куниць кунтуш (разок намиста з великих – галагузьких – перлiв залишив у кишенi, одягне на шию перед тим, як лягатимуть у лiжко), а вже Дениско, якому п'ять рокiв, уп'явся рученятами в дерев'яного козака на конi, а зубами в посиланий маком медяник, а Катеринка – доходить до року, спинаеться на нiжки, тримаючись за лозовi прутики лiжечка, – надула губенята, зиркае спiдлоба, та раптом заусмiхалася беззубим ротом, потяглася до нього рученятами – впiзнала: «Та… та…», i солодкий до щемкостi мед потiк Матвiевi в серце, вiн узяв донечку на руки й притиснув ii до грудей, до обличчя, вколовши дитя вусами, й воно раптом заплакало.

– Цур тобi, прудивусе, – сказала Федора й забрала Катеринку, котру Матвiевi не хотiлося вiддавати.